Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

    ~ *** ~ 

   Хвилин через сорок, втомлені та задоволені, ми вирушаємо в дорогу. Я сиджу на своєму звичному місці: задньому сидінні правіше від водія та спостерігаю за тим, як Артем веде машину.

   Я дивлюся на його сильні вправні руки. Буквально декілька хвилин тому ці красиві пальці то плавно та ніжно, то сильно та різко входили в мене, буквально потопали в гарячій волозі, змушували забути хто я є та навіщо.

    Потім я переводжу свій погляд на мій улюблений клинчик на потилиці. Не знаю, чому він мені так подобається, але красивішої потилиці я не бачила. Я, мабуть, єдина жінка, яка залипає на чоловічій потилиці.

    За вікном починає темніти. Я притискаюсь лобом до прохолодного скла й з легким смутком дивлюся за вікно. Там суцільний літній втомлений смуток. Розумію, що це просто відсвіт мого власного внутрішнього стану. Ми все ближче до маєтку Колодіїв. Я досі не називаю будинок мого чоловіка своїм домом. Мій дім — наша з мамою однушка у звичайному спальному районі.

   Чим ми ближче, тим більш тривожно мені стає.

   Артем позирає на мене у дзеркало заднього виду. 

    — Ти як? — запитує. 

  — Нормально, — відповідаю. — Але вже сумую за селом. Ладна була б терпіти Миколаївну, аби тільки залишитись там ще на трохи.

   — Так то воно так. Але скоро повернуться дівчата з пацанвою, й прощавай тиша та спокій. 

   Ця його ремарка змусила мене подумати про те, що я лише одна зі сторінок його життя. Але й що з того? Зараз же він зі мною.

    Коли наша машина, врешті, заїхала у двір маєтку, уже геть стемніло. Було дивно бачити, що будинок буквально поринув у морок. Світилося лише одне вікно — на кухні. У всьому іншому  все було так, як я пам'ятала. 

    Артем повернувся до мене, посміхнувся та сказав:

   — Приїхали. Ну, от ти й вдома! 

    — Мій дім там, де ти!

   Обличчя Артема вмить стало серйозним, але він нічого не сказав.

  З темряви з'явився Кан. Він виник наче нізвідки та так раптово, що коли постукав у вікно Артему, я мимоволі здригнулася.

    Артем вийшов з машини й чоловіки міцно обійнялися.

    — З приїздом! — привітав його Кан. — Як добралися?

    — Нормально. Дякую. Що ту?

    — Та зараз тихо. Зразу після… ото там було.

    Артем кинув швидкий погляд на мене та сказав Кану:

    — Потім розкажеш, — й відкрив для мене дверку.

    Я вийшла з машини. Кан кивнув мені:

    — Доброго вечора, Ірино Олексіївно! З поверненням додому!

    — Дякую, Дім!

    — Дозвольте допоможу вам з валізами.

    — Кане, не турбуйся! Я сам, — сказав йому Артем.

    — Та ні, друже. Я наполягаю. По-перше, ти, мабуть, стомився з дороги. А тебе ще хоче бачити Анатолійович. Й машину Максу віджени. Бо він там вже весь на нервах зійшов. Це ж його тестя “чудо-агрегат”, — кивнув він у бік старенького “Міцика”. 

     Артем мовчки кивнув Кану й пішов відкривати багажник. На мене навіть не поглянув. Віддав Дмитрові мій багаж, скупо попрощався зі мною, побажав доброї ночі, сів за кермо та поїхав. Наче малесенький шматочок мого серця забрав з собою. 

   Коли я зайшла в будинок… мене накрило. Відчуття втрати звалилося на мене так раптово, як горезвісна цеглина на голову. Я зупинилася у широкому передпокої, не маючи сил зробити ні кроку. Мені все здавалося, що ось зараз вийде Андрій.

    — Ірино Олексіївно, валізи куди? — почула голос Кана. 

   — Залиш тут. Дякую.

  Він акуратно поставив мої речі біля стіни.

    — Вам ще щось потрібно?

    — Ні, дякую. Можеш йти!

    — Що ж… На добраніч!

   Коли Кан пішов, я ще декілька хвилин стояла, як неприкаяна. Цікаво, де Оля? Чому не виходить зустрічати мене як завжди?

  Нарешті, роблю декілька непевних кроків до нашої з Андрієм спальні. Мені поки що вкрай важко усвідомити, що я більше ніколи не побачу Андрія. Що він не вийде зі свого кабінету та не скаже мені своїм низьким ледь хриплуватим голосом щось типу: “Ну, нарешті! Й де це носило мою красуню? Чому так пізно, Ірусю?” 

   Мені все здавалося, що ось зараз я почую його впевнені трохи важкі кроки на сходах. На очах мимоволі виступили сльози. Вирішила піти на кухню й випити води з заспокійливим. А ще подумала, що краще ляжу в гостьовій.

   Я повернулася, щоб йти на кухню, коли почула, що сходами хтось спускається. 

   Серце затріпотіло сполоханою пташкою. 

   Чого ти, дурне? 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно