Ема Ноель - Моя зухвала, Ема Ноель

Глава 36

— Виходь, — каже Андрій.

Я виходжу з автомобіля й мимоволі озираюся вусібіч, прикидаючи, у який бік краще бігти.

— Не раджу, — відповідає на мої дії Андрій. Здогадався, про що я думаю. — Тільки гірше собі зробиш. Відразу поясню, вбивати я тебе не збираюся.

— А що, гвалтувати будеш? — питаю, мимоволі напружуючись усім тілом.

— Ти чим мене слухала? Я не самовбивця, щоби зазіхати на власність Руслана Бергера.

— Я не власність, — пирхаю у відповідь.

— Для інших — власність. І, повір, краще нехай думають так, ніж вважають, що ти сама по собі. Це інший світ, Катерино. У цьому світі гроші відкривають необмежені можливості, але вони ж і чіпляють мішень на їхнього власника.

— І що тепер? Я не розумію тебе. Віктор вб’є Руслана? А потім і мене?

— Поглянь туди, — каже він і вказує пальцем кудись вдалечінь.

Простежую за його рукою й бачу вдалині вогні фар, що наближаються з кожною секундою. Судомно ковтаю. Віктор? Або хтось із його людей? Інстинкти спрацьовують раніше, ніж мозок встигає щось збагнути.

Я зриваюся з місця й біжу щодуху в протилежний бік, у гущавину лісу.

— Стій! — кричить навздогін Андрій. — От, скажена!

Темно. Страшно. Відчуття, ніби я лисиця, на яку спустили мисливських собак і її безсумнівно спіймають, якщо вона не вмре раніше через розрив серця, від страху.

Загнаний звір, якому так не вистачає надійного господаря.

Червона шапочка, у якої відібрали її злого сірого вовка.

Зухвале дівчисько, яку зухвалість не довела до добра.

Біжу в пітьмі, ледь розрізняю силуети дерев, і зовсім нічого не бачу під ногами. Розумію, що хтось кричить моє ім’я. Але пульсація в голові гучніша за всі звуки навколо. Паніка геть вимикає мозок і скеровує всі сили на рух уперед, якомога далі від загрози.

Поки не чіпляюся за якийсь корч і не падаю долілиць.

Зойк і стогін вириваються один за одним. Здається, я підвернула ногу. Боляче страшенно, ще й виплутатися не можу. У коренях застрягла. Мені таки вдається звільнитися. Шок і адреналін змушують мене підвестися.

І миттєво осісти назад. Різкий біль прострілює щиколотку і я опиняюся знову на землі. Сиджу, намагаючись не видати ані звука. Але біль вириває з мене приглушені стогони, і я нічого не можу з цим вдіяти.

Чую шурхіт, кроки. Чітко в мій бік. Хтось підсвічує телефоном і впевнено рухається прямо до мене. Повертаю в протилежний бік і накарачки намагаюся відповзти й сховатися. Встигаю зробити кілька кроків, перемагаючи біль, перш ніж хтось ловить мене за талію, опускається поруч і шумно видихає.

Кричу, намагаюся випручатися, та крізь власну істерику все ж чую солодке:

— Кошеня, заспокойся, це я. Ти в безпеці.

У мене галюцинації?

Видаю бажане за дійсне?

Розвертаюся різко в руках того, хто міцно мене утримує. У темряві не бачу його, але вловлюю рідний запах. Усе ще не вірячи, що це реальність, накриваю долонями його обличчя.

— Ти? — шепочу, здригаючись від ще не згаслої істерики.

— Звичайно я, маленька. Я ж казав, вір мені. Говорив, що я зможу подбати про тебе, — притискає мене до себе. — А ще просив більше не тікати, — додає пошепки, але навіть цей шепіт змушує мене здригнутися. — Доведеться і справді посадити тебе під замок.

— Добре, — погоджуюсь, даючи волю сльозам полегшення. Тихим, спокійним, необхідним мені зараз, щоби випустити біль і страх, які накопичилися за цей час. — Я не буду заперечувати. Пробач, — шепочу у відповідь, жадібно чіпляючись за чоловіка, який знову за мною прийшов. Знову врятував, хоча я на це й не заслужила.

— Ходімо, — каже Руслан, встає й піднімає мене. Але біль миттю нагадує про себе і я, зойкнувши, хапаюся за шию чоловіка, щоби не впасти. — Що сталося? — питає стривожено.

— Здається, ногу підвернула, — відповідаю, кусаючи губи від болю і хвилювання.

— Тримайся за мене, — Руслан піднімає мене на руки. — Дорогу мені підсвіти.

Шукаю свій телефон, і розумію, що я його десь загубила. Кажу про це Руслану.

— Мій візьми, — відповідає він. — У правій кишені.

Дістаю мобільний Руслана, знімаю з блокування й бачу якусь активну карту з цяткою посередині. Кілька секунд розглядаю, намагаючись зрозуміти, що це.

Руслан робить крок. Цяточка зміщується зовсім трохи. Це як? Розумію, що Руслан уважно спостерігає за мною. Робить ще крок і цятка знову зміщується.

— Кіті, якщо ти задовольнила свою цікавість, увімкни ліхтарик і ходімо. Тобі потрібно в лікарню, — поблажливим, але наполегливим тоном каже Руслан.

— Що це? — питаю різко, роздратовано, і пхаю телефон йому в обличчя.

— Ти, — спокійно відповідає, як щось очевидне.

— Ти… стежив за мною? — питаю здивовано. Усвідомлення ситуації бурхливим потоком накриває мою свідомість.

Десь на мені жучок, залишений Русланом. Десь… Не телефон, точно. І… Пригадую, як він знайшов мене в нічному клубі. Як знаходив мене раніше. Ланцюжок? Але він подарував його не так давно. А до цього?

— Стежив. І буду стежити, подобається тобі це чи ні, — гарчить, насилу стримуючи злість.

Мене на руках нести доводиться, ще й питання ставлю з обуренням, і все це після того, що зробила я, і як вчинив він. Краще хоч раз потримати язика за зубами. Вмикаю ліхтарик на телефоні й направляю світло вперед.

Мовчу, тримаючись однією рукою за шию чоловіка, а іншою підсвічуючи йому шлях. Мені дуже пощастило, що Руслан виявився таким… завбачливим. Поки вони стежили за Русланом, Руслан стежив за мною. Виходить, він здогадувався, або навіть все знав, але нічого не сказав мені. Не зупинив мене!

Злість маленькою моторною змією заповзає в серце і випускає отруту. Але я її поки стримую. Я не маю права на нього злитися. Краще запитати прямо.

— Чому ти нічого не сказав? — питаю тихо. Я хочу зрозуміти. А ще стає страшно, що буде далі… з нами. Чи зможе цей чоловік пробачити мені таку провину?

— А ти б мені повірила? — гмикає. — Ти хоч раз мені вірила або слухала мене?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍