Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

Пінський продовжує на­полегливі спроби нав’язати йому спілкування. Михай­ло Полянський також колами ходить: винюхує інфор­мацію про нього. Думаю, що він робить це за наказом Арнаутського. Сам хлопець від будь-якого співробітництва з нами відмовився.

— Гаразд, — озвався полковник після хвилинної за­думи. — Є достатньо законних підстав брати його в оперативну розробку. Підготуйте технічне завдання для аналітичного підрозділу, де чітко опишіть усі відо­мі нам обставини, які виникають навколо Четвертин­ського, додайте все, що зможете дізнатися про його оточення, інтереси, конфлікти. Нехай аналітики за­пропонують свої варіанти причин такого зацікавлен­ня ним з боку спецслужб і приватних детективів, а та­кож зроблять припущення про джерела його власної поінформованості. Ви маєте двадцять чотири години. Справу проректора-завгоспа Балабухи передайте у слідчий відділ — там лишилася переважно паперова робота. Чекаю вашої доповіді щодо Четвертинського завтра. У письмових повідомленнях будемо називати цей об’єкт розробки «Князем». На все добре.

Відпустивши майора працювати над технічним зав­данням для аналітиків, полковник Вовк зателефонував давньому другові Михайлу Яковенку і, домовившись про термінову зустріч, пішки пішов до його квартири на Лютеранській.

Дорогою згадував їхні молоді роки. Колись вони починали разом оперуповноваженими в сусідніх районах Черкащини. У сільській місцевості робота для КДБ була так собі, не бий лежачого. Нагляд за настроями вчителів та викладачів технікумів, профілактичне залякування тих, хто намагався за допомогою малопотужних радіоприймачів слухати передачі ворожих радянській владі радіостанцій: «Голосу Америки», «Німецької хвилі» чи «Радіо Сво­бода». Окремо доводилося працювати зі священика­ми, аби ті не пускали до нечисленних церков молодь й дітей та повідомляли про релігійні настрої інтелі­генції, якщо такі мали місце. Вряди-годи з Києва надходила інформація про те, що в якоїсь сільської родини знайшлися родичі у Сполучених Штатах чи Канаді, які прагнуть відвідати рідне їм село, звідки їхні батьки поїхали ще до встановлення радянської влади. Тоді слід було залякати селян, аби ті ні в яко­му разі не погоджувалися на візит заокеанської рід­ні, щоб не демонструвати буржуазним націоналістам побутової дійсності українського радянського села. Коли ж цього зробити не вдавалося, тоді доводилося допомагати в організації окозамилювання для бур­жуїв, щоб продемонструвати їм винятково щасливе життя колгоспного селянства під мудрим керівниц­твом Ленінської комуністичної партії, пильно стежа­чи за колгоспниками, які під чарку могли бовкнути щось зайве. Втім, у сімдесяті-вісімдесяті роки селяни справді почувались якщо не щасливими, то переваж­но задоволеними. Після страхіть колективізації, Го­лодомору, війни і важких повоєнних років, що всі во­ни припали на долю одного покоління, отримали на­решті змогу будувати нові хати, вчити дітей в інсти­тутах, а пізніше — дивитися телевізори.

Однаковий вік та спільність інтересів — обидва мо­лоді офіцери з дитинства цікавилися творами радян­ської та західної фантастики, а також були заповзяти­ми автомобілістами — швидко здружили їх.

Можливо, їм так би й судилося все трудове життя провести у заштатних районах, якби у покійному СРСР не трапилося перебудови. Михайло Горба­чов зробив відчайдушну спробу модернізувати останню світову імперію, забезпечивши її техноло­гічну, а головне, соціальну конкурентність щодо сві­тових держав. Країну кинуло в лихоманку несистем­них і непослідовних реформаторських кампаній. Бо­ролися з дрібними крадіями на виробництві — несу­нами; з прогульниками; з алкоголізмом; з номенкла­турними привілеями для начальників та їхніх родин — магазинами-розподільниками, лікарнями, са­наторіями і навіть перукарнями. Боролися ще і з ко­рупцією. Отут і знадобилися молоді, освічені й не зовсім зіпсовані у своїх провінціях честолюбні офі­цери КДБ, які не обросли зв’язками-знайомствами у столичних партійно-комсомольських кублах. Так ка­пітани Петро Вовк та Михайло Яковенко несподіва­но для себе опинилися у Києві.

Подолання корупції тихо зійшло нанівець. На черзі постала складніша проблема — боротьба з «парадом суверенітетів»[38], яка закінчилася дев’яносто першого року остаточною перемогою останніх — Україна стала самостійною. Михайло Яковенко, на той час уже вдру­ге одружений з дочкою директора одного невеличкого відомчого готелю, за допомоги тестя швидко збагнув, що йому далі не цікаво просиджувати штани на служ­бі державі. Звільнившись, він почав робити успішний бізнес, не без проблем, але все ж відбиваючись за під­тримки колишніх колег як від прямих наїздів рекети­рів, так і від нав’язливих послуг хабарників-бюрократів. Михайло часто міняв види діяльності й збагачу­вався. За останні п’ятнадцять років він побував влас­ником мережі автозаправок, будівельної компанії, телеканалу, завжди успішно продаючи одну свою фір­му, щоб одразу вкласти гроші в нову. З друзів молодос­ті він зберіг зв’язки лише з Петром Вовком. Цьому сприяла як щира повага і довіра один до одного, так і те, що їхні ділові інтереси ніяким чином не перетиналися, — підстав для конфліктів просто не виникало.

Коли після проголошення спотворених результатів виборів Президента ранньої зими четвертого року в Києві став стотисячний помаранчевий Майдан, Ми­хайло Яковенко один з перших серед підприємців по­чав надавати суттєву фінансову допомогу людям, які вийшли на цей кількамісячний неперервний мітинг. Хоча, як добре поінформована людина, він не мав жод­них ілюзій щодо моральних і професійних якостей по­літиків, які використовували Майдан у власних цілях.

На полковника Петра Вовка також справив велике вра­ження щирий громадянський порух сотень тисяч людей, які не побоялися вдатися до такого вражаюче масштаб­ного мирного протесту. Але і він, володіючи великим об­сягом інформації, не поділяв захоплення рядових учас­ників Майдану їхніми політичними лідерами і так звани­ми польовими командирами, та все ж разом з іншими офіцерами всіляко намагався утримати обидві сторони від застосування сили. Після перемоги (як згодом вияви­лося — зовсім не остаточної) помаранчевої революції полковник на короткий час навіть повірив, що політики почнуть хоч трохи поважати громадян — своїх виборців і роботодавців — та відповідальніше ставитися до сус­пільних потреб. Утім, дійсність швидко розвіяла ці недоречні, з його досвідом та в його віці, ілюзії. За рік у країні все знову повернулося у накатану «антинародним режи­мом» колію поступової деградації державності, стиму­льованої егоїстичною бездіяльністю політиканів і бю­рократії. Та потужне енергетичне поле історичного Майдану не зникло зовсім без сліду. Час від часу відділ моні­торингу суспільних процесів Служби фіксував акції спротиву зажерливій владі з боку звичайних громадян, особливо коли йшлося про розкрадання громадських зе­мель. Преса, звикнувши до відносної свободи, теж не вся поспішала повертатися у теплий свинарник на відгодів­лю «темниками»[39]. На диво, траплялися цілком здорові, хоч і поодинокі позитивні явища у середовищах студент­ської молоді. Інколи навіть виникало ірраціональне вра­ження небезнадійності суспільних перспектив країни за­галом. І не лише у полковника.

Святкуючи три місяці тому, наприкінці листопада, свій день народження, що збігся з першою річницею початку великого стояння на Майдані, Михайло Яко­венко запросив до свого новозбудованого особняка в курортній Лісовій Бучі лише чоловічу компанію добре знайомих і надійних людей: перевірених партнерів у