Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

— У Красному, біля автобусної зупинки, коли ти ма­шину намагався завести.

— Скажи Аскольдові, що ми їдемо його шукати! — Борис хвацько розвернув машину в бік Красного.

Аскольд телефоном розповів друзям, як їм з Надією та Павлом з допомогою Книги вдалося позбутися пе­реслідувачів, попередив, що, втративши їхній слід, бандити можуть повернутися до хати, де утримували Надію, і почав умовляти друзів їхати до Києва безпеч­ним шляхом, аби ранком усім разом вирушити на по­шуки Лахудрика. Ілько підтримував цю розмову, а тим часом вони з Борисом уже наближалися до Красного. Венед пообіцяв Аскольдові, що передзвонить за кілька хвилин, і перервав зв’язок.

«Пежо» пригальмував біля автобусної зупинки, і Ілько перший почув на подумковому зв’язку домовика. Той спробував, як зазвичай, пожартувати, але у нього вирвався лише зойк полегшення:

— Ну нарешті!

За мить просто на лаві на зупинці хлопці побачили матеріалізованого Лахудрика. Той намагався злетіти в повітря, та ледь піднісся — замерз і перелякався. Іль­ко хутко вискочив з машини і підхопив його на руки.

— Що, бакалавре, вирішив трохи відпочити від на­шої гоп-компанії? — запитав домовика Борис, коли Ілько з Лахудриком знову опинився у машині. — Зараз передзвонимо Аскольдові, щоб він не хвилювався. То як ти примудрився загубитися?

— Розумієте, — почав розповідь домовик, — ми, загалом, сутності хатні і вкрай рідко залишаємо сті­ни своїх домівок. Далекі подорожі для нас можливі лише поряд із господарями помешкань, де ми живе­мо, або з тими, хто хоч раз побував у їхньому домі й кому вони довіряють. А власної енергії для тривалих переміщень ми не маємо. Коли машини почали стрімко роз’їжджатися в різні боки, то я не одразу збагнув, в якій із них Аскольд, а потім зрозумів, що не в змозі наздогнати жодної.

— А що б сталося з тобою, якби ми не повернули­ся? — спитав Ілько, уже повідомивши Аскольда, що Лахудрик знайшовся.

— У кращому разі спробував би якось умовити сільських домовиків дати мені прихисток, а потім шукав би способу дістатися до Києва, а в гіршому — я би поступово знесилився, розвіявся і зник. Річ у тому, що спільноти домовиків у селах дуже старо­давні, їхні родоводи тягнуться ще з первісного ладу, і вони вважають, що міські домовики не гідні жити разом з ними. Тож могли б і не прийняти. А чому в машині так холодно?

Хлопці розповіли Лахудрикові про недавню при­году на шосе й про те, яким чином машина втратила заднє скло.

— Ну звісно, тим самим прозорим щитом, який створює жезл Аратти, двоє дорослих лобуряк не здога­далися затулити розбите вікно... —Лахудрик, відігрів­шись в Ількових руках і заспокоївшись, повернувся до свого звичного іронічного тону. — Ні на мить не мож­на лишити вас без нагляду!

Ілько мовчки дістав скіпетр і створив щит точно за розміром вибитого заднього скла. Хвилин за десять значно потеплішало. На Костьольну до Аскольда діста­лися без пригод, хоча рухатись довелося з максималь­ними пересторогами, аби не наразитися на ті машини, що невдало переслідували «Лексус».

Переконавшись, що Павло без пригод привіз На­дію до батьківської оселі, всі учасники операції по­рятунку завалилися спати, що й робили до самого вечора. Щоправда, Павлові довелося ще витримати кількагодинну розмову з детективом Дмитром, який намагався детально дізнатися про обставини Надіїного визволення.

Диво-хмара креслить небо. Справді, Дива нині треба

Понеділок для полковника Петра Вовка почався з неприємної розмови на нараді у новопризначеного на­чальства, яке намагалося компенсувати нестачу фаховості та досвіду багатослівною імітацією службової ви­могливості. Дорікали усім оберемком хронічних проб­лем суспільства одразу: тим, що Київ перетворюється на прохідний двір для міжнародних пройдисвітів усякої масті — від африканських проповідників до орденських організацій, куди вербують високопоставлених бюрок­ратів і політиків; тим, що розкриття резонансних злочи­нів не на висоті; тим, що чиновні злодії колишнього «ан­тинародного режиму другого президента» встигли опи­нитися поза межами країни, чкурнувши від правоохо­ронців у північно-східному, переважно, напрямку, а дея­кі навпаки, видерлися ще на вищі посади; тим, що знову помаранчево-махровим бузком буяє корупція, ніби й не було обіцянок на Майдані. Звісно, начальство в усіх цих і багатьох інших проблемах бачило головними винуват­цями всіх, крім себе, любого, а ніжками тупало на тих, хто ближчий та не захищений придворними зв’язками. Останнім часом у такій ролі дедалі частіше опинявся полковник Петро Вовк, кадровий компетентний офіцер.

Насамкінець новоспечений юний генерал обвів при­сутніх поглядом, який вважав проникливим і мудрим, та повідомив, що результати аналізу відкритих публіка­цій у виданнях, ангажованих різноманітними фінансо­во-промисловими групами, а також оперативна інфор­мація дають підстави вважати: раніше непримиренно ворогуючі олігархи дійшли спільної домовленості сто­совно остаточного розподілу сфер впливу на весь підточений корупцією державний апарат. Їхньою метою є ос­таточне привласнення ресурсів країни, навіть коли все суспільство перетвориться на жертву їхньої ненаситної зажерливості. Генерал, звісно, не пояснив, яким чином таку інформацію можна було отримати з відкритих дже­рел, але зробив мудрий висновок, що домовленість олі­гархів несе загрозу владному становищу тих, хто свої кар’єри робив, балансуючи між інтересами олігархіч­них груп, а отже — це питання державної безпеки. При­сутні офіцери ледве стримували зневажливі посмішки і з полегшенням залишили розкішний генеральський кабінет. Чи не перший, тамуючи роздратування через згаяний час, вийшов з наради полковник Вовк.

Тож, з’явившись за викликом, майор Микола Тро­химчук застав шефа зовсім не в гуморі.

— Ну, то що будемо робити з цим вундеркіндом Четвертинським? Вдалося з’ясувати, звідки він має таку точну інформацію про діяльність іноземних спец­служб у нас і чим він для них настільки цікавий? — привітавшись, одразу запитав полковник.

— Встановлено ось що, — почав чітку доповідь ма­йор. — До його з матір’ю квартири справді намагали­ся потрапити двоє осіб. Один з них, Тараторкін, є предметом нашого регулярного ненав’язливого інте­ресу, другий, Брєзґінцев, перетнув кордон лише тиж­день тому. Обоє працюють під офіційним прикриттям Фонду славної єдності. Регулярно спілкуються з Глєбом Арнаутським.

— А хіба цьому блазню дозволено перебувати в країні? — здивувався полковник. — Та одна лишень фраза, що «рєволюциі на Майданє воврємя нє далі в морду», гідна того, щоб назавжди оголосити його «persona non grata».

— Йому дозволили, як виняток, лише разовий в’їзд за сімейними обставинами, — уточнив майор.

— А він традиційно використовує нашу гуманність, аби черговий раз нагидити країні, — насупився пол­ковник. — Що далі про Четвертинського?

— Встановлено, що його телефони віднедавна прослуховуються однією приватною детективною агенці­єю — звісно, незаконно. Зараз з’ясовуємо, на кого пра­цюють ці детективи. Бенціон