Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

- Коли-сте єї асентерували, то давайте-ста до абрихтунку,- насмішкувались вояки.

Лиш старший військовий не злюбив собі тоті зойки і голосно загрожував молодицям:

- Гальт, баби, на що дівку мальтретуєте?

Молодиці старшому поклонились, уста запишнили і оправдувались:

- Це, проше ласки пана капітана, це не дівка,- це, вибачьте, лєрва.

IV

Сиділа на стільчику на кватирі капітана, лиш у зелену мантлю вбрана, і плакала, гейби дзвінком видзенькувала.

Капітан чорнобривий гладив її косиці і перебирав її лють з серця. Відкривав мантлю і дув на її синці на грудіх, як на мохнаті гусятка.

Убирав її в білий рантух, обвиває її рушниками.

Розпадався над нею, гей дєдя рідний, гей братчик старший, гей любчик любий.

Трепетався, як павич коло пави.

Голубив її словами, як медівниками.

Аби личка слізьми не точила, аби ручок собі не ломила, аби свого цвіту не обпорошила.

- Парасочка пишна, дитина гречна, ягода в лісі, квітка на скелі, пташка у гаю.

- Парасочка мила, Парасочка-чічка, днинка проти сонця, веселичка в хмарах, зоря із моря.

- Парасочка барвінкова, Парасочка любка гожя.

А вона клала голову у його ручки і личком, гейби до сонця, оберталася.

Як листок, розвивалася, як ластівочка після бурі, радувалася, щебетала.

Аби пімстився, аби роззлився за її нечесть, за біле тіло, за синці сині, поругу чорну, сором глибокий.

На землю припадала, ніжки йому цілувала, очима просила:

- Старшино війскова, наставнику тісарский, керманичу годний, начальнику красний, побий тоті нересниці за мене, молоду!

- Скарай тоті мідиці за мою кривду, за мої сльози!

- Вгати своєв силов у їх подуфальність, у їх богацку гордість!

- Бо я не впала ім в провину, я їм долі не забрала. Шосми Василя полюбила, я тому не винна. Але смучя богачька мені його відобрала. А єї рід єв гавкати на мене, єв мене осоружити. А єк ти мене вінка збавила та й селу під ноги кинула, то я тобі твою долю потолочила та й твоєму родови корила. Аби село знало, шо може дівка лишена, шо зведениця уміє. А єк село на мене свистало, то я йому навкірки співала, молоденьких газдів принаджувала. Най богацкі молодиці мене знають, най на мене бануют, єк я на них банувала. Тоті юди, тоті осуди, тоті вуводи гонорні. Тоті хавки капанисті, тоті рібі каправки прижмурені!

- То мені засій від Василя, засій від його кабату, засій від його шабельки!

- То моя убера пріч з мене, най гину гола із стиду!

- Най Василь видить, най харькає. Ото вам радість, ото вам душя на місци!

- А я остатна, дівка прокуратна!

- Капітане делікатний, вірле-ясновиде, скажи, що я їм винна?

- Скажи, шо покладеш на їх плечі свій гарапничок дротяний!

Капітан відривав її від ніг і здіймав на руки та й клав на постелі.

Свідчився своєю нагайкою, шо пімста буде білої днинки у самім селі.

І гасив світло і закривав себе темною нічкою.

V

Ранніми зорями вертали молодиці від своїх газдів, злегонька йдучи.

Росу з ліщини стрясали, білі личка умивали, сині круги під очима затирали.

Бо нічку не спали, бо газди їх пригостили.

Шлюбні газди, та й газдині шлюбні, та й пан біг гріху не пише.

З блага говорили і речі не договорювали, лиш підсміхалися.

Одна одну відгадувала, одна одній не завидувала.

Ситні і вдоволені вертали молодиці.

Коли-тоді по слові до себе кидали, коли-тоді серед дороги ставали і припочивали та радувалися Парасчиній пригоді.

- Але-сми єї на сміх обернули, але-сми єї догараздили!

- Тепер, може, біда утре голову, може, в землю пропаде, з села потечеси!

- Та літавиця масногуба!

- Дість наробила нам шкоди, дість нам напакостила!

- Ой, вже нехарь не буде черевичками порипувати.

- Не ме запасочки підтягати!

Сонечко сходило на ліси, на гори і чирчиком їх багрило.

Пташки понад дорогу в крильця дзвеніли.

Рибка водами срібло підкидала.

Дорога вилася ʼд горі, як кедрина.

Молодиці молодніли, у село входячи.

Але женуть за ними два повні вози.

На першім возі отік капітан чорнобривий, а поруч него жовнір молоденький.

На другім возі жовнірні набитісько.

Зговкали вози і загриміли, аби молодиці ставали, крока не ступили.

Станули газдині до чола воякам.

А вояки їх обступили, рушницями нагрозили і навмісць коней у вози запрягали.

Що газдині відпрошуються, то капітан вогню креше, нагайкою потріскує.

Вояки вже коні ведуть, а газдині вози тягнуть.

А молоденький жовнярочок бере від капітана нагайку і газдині підганяє:

- Вйо, каправки, вйо, гадєчки, смага би вас втєла!

А на заднім возі жовнірня цівками в газдині ціляє:

- Котра ускочит, хоть увʼяне, зараз кулю має, навіки поляже!

А воячок молоденький накликає:

- Гойса, кара! Чала, звіздочола!

Щось студене повіяло, щось під серцем закололо.

Обзираються молодиці, а їх личка полотніють:

- Таже то вона поруч з капітаном!

- Саманає, шо вона!

- Вона саміська за жовніра убрана! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Село улицями цапки ставало і ззиралося то на молодичин страждунок, то на погонича молодого.

Пізнавало Парасочку на возі і здвигало плечима:

- То, мой брє, світ обмінивси: газдині всподі, а нешта високо!

- То раз нешта, вибачте за слово! . . . . . . . . . . . . . . . .

По знесінню дав біг красну днинку. Замикаю я шалас, беру діти навперед себе та й гайда на царинку кукурудзки підсапувати. Лиш я вориннє минаю, а тут за мною хтось, гей з трембіти: «Хазяю, хазяю, а йди суда!»

Я глип назад себе, а то на моїм подвір’ю вже козак на коні брикає. А брикав би тобі топір по голові! Але вертаюся. Овва! шо