Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

мені зробит? Жінка та й Анничька не дома. Птаху у піддашу, а маржинку і коні у дебрах я спрятав, лиш бербеничка бринзи, та й око горівки, та й капшук тютюну в потайнику постивають. Як найде, пропало.

Але то хлоп, май-май! Шапка набакир, пушка через плечі, шабля закривлена, а на коні такого терху, як сіна на возі.

Щось він отік смішком в мене очима стріляє. Щось йому під чорним вусом білієся. Це вже добре.

- Дєдю,- каже мій Василько,- я побіжу на Бистрець ʼд нені та дам знати, шо у нас є кучмар.

А моя Калинка попісніла та й за Васильком шворк, і обоє пронирли в осіці.

Нічо я дітям не кажу, бо мені встид і перед ними, і перед, козаком. А в голові собі міркую, що діти добре вгадали, шо моїй перекажуть, бо Гафія це у мене друга жона, май примолода, для козака не дуже безпечна. Та й ще моя Анничька, від першої небіжки, десь там обі перуть на Бистреці та най знають, най сокотяться якої придибашки.

Я на подвір’є, а карий кінь мені до чола зубами.

- Ти хазяй?

- Хазяй.

- Є де у тебе коня примістити?

- Або я знаю, чи ваш кінь увійдеся в мою стайню?

- Відчиняй!

Я отворив стайню, а козак лиш глип та й каже: «Добре!..»

- Будемо товаришами,- каже та й мене по потилиці лус!

- Дай госпідку спасувати та не хорувати,- кажу.

А він дає конині їсти та й до мене:

- Ти у лісі сховав хазяйку і доньку свою?

- Жінка, вибачте за слово, сама не своя та пішла з старшенькою донькою трохи до своєї нені у гості.

- Кілько дітей у тебе?

- Старшенька Анничька та й тих двійко, що в осік скочили.

- Ти чого такий марний та чорний?

- Та бо вижу, що і ви не біленькі.

- Я три годи війну веду, а ти біля молодої жени лежиш і вигріваєшся, як кіт на печі!

- Правда ваша, золотий мій пане!

- Убʼю тебе, як собаку,- та й хап за шаблю.

Я зумівся.

- Убʼю тебе зараз, коли будеш мене паном звати.

- Про це ми будемо жити,- кажу та й росту.

А він здіймає з терху фляшку та й потягнув сам гаразд, а відтак частує мене.

Я відпрошуюся, а він знов до мене: «Пий!»

Поскоромився і я, а він як не стане то колачі, то м’яса відобувати, як не стане мене гостити, аж мені сором стало. Таки так мені сором стало, що аж... Несу я дар божий до рота, але так, як крадене, як би воно мене удавити мало. Пек йому осина,- думаю,- чи видів хто таке, аби гість приймав газду в його хаті, а газда аби все поховав та й аби не віддав честі? Посяг я за раквою, поклав масло, приніс з потайника бринзи, лиш не крою хліба, бо мій гей чорний та й не ялося йому стояти коло білого колача.

Частуємося і гостимося, як у храм на зимного Николи. Як тоті побратими, шо на одній полонинці виросли.

- Як маю вас звати? - питаюся грешно.

- Петро Михайлович,- каже та й очима мене питаєся.

- Я також Петро,- відповідаю, а він зараз за покійника дєдю.

- Дєдя - Василь, царство їм небесне!

- Здоров будь, Петре Василевичу,- каже.

- Аби й ви здорові, Петре Михайловичу.

Гей згуста наглить мене пити, а я чую, що то не добре та й не кваплюся. Прийде жінка та й донька, а козак горівчений в хаті, це не мудро.

Він признаєся, що він також газда, має пʼятнайцять десятин землі, має жінку Химу, має тройко діточок,- але однако горівці нема шо довіряти.

Най-ко буду видіти, ци буде за дітьми та жінков банувати. Бо чоловік не світець, все до чужої запаски ласий. Та я це собі погадав, а козак вже плаче. Видко, що ретельну правду каже.

- Не плач,- кажу,- добрішко моя, не плач, чій госпідь сітенький даст, що ти вернеш до своєї газдині на своє кресло та й діти подружиш.

А він добуває з терху шовкову шириньку та й дає мені на памʼятку.

- Вижу,- каже,- шо серце маєш добре, то зноси здоров!

Штрикнув я у піддаше, ймив курку та й гострю ніж, аби гостеві на пожиток дати. А він цапнув курочку та й пустив на царинку.

- Облиши,- каже,- нехай журиться замість тебе!

А з терху добуває мʼяса вуджені, гуски печені, колачі плетені та й на стіл мече.

- Прийде, каже,- твоя хазяйка та й донька старша та муть вечеряти.

А мені гейби окропом лице обілляв, що я тоту дарівщину приймаю.

А кітка скакіц на стіл, а я еї долонев.

А він до мене: «Пусти, нехай їсть, вона тобі уночі служить».

Але зигарок на стіні став викукувати свої години, та й кітка втекла.

А він дивиться на зигарок та й питаєся мене: «Вони ходять?»

- Ходит, але не рядом,- кажу, а сам собі думаю: «Ангіль це, не чоловік, зигаркові викає!»

Та лиш я це подумав, а він зірвався, як буря. Одну рушницю собі, а другу мені через плечі та й «Ходім!» каже.

- Йду, братчіку, лиш най знаю, куда!

А він мене в потилицю:

- Ти не знаєш куда?

Може, я вгадаю, а може, дурниці гадаю, але ще нічого не кажу. Бо як ти своєї постелі не маєш, а верхом їдеш та й красно харчуєш і горівку заживаєш, то тобі ше лишень хибує, най не кажу що. Але веду я його сутками та рагашями до яворівскої Захарини. Вона на образ як мальована, борше на жидівку саманає та й красно убираєся. Запаски сухозолотом сиплють іскри під саму душу. Пацьорки запрошують хоть би і присліпе око, а під біленькою сорочкою мечуться груди, як два клені у ятірі. Як говорить, то барвінком стелить, як подивиться, то в п’яти скобоче. У кругленькій ручці запашна