Мария Михайловна Романовская - Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская

— Я приїхала, щоб ти взяв мене з собою! — рішуче заявила Ніна.

— Ого! — засміявся, підходячи, Гордій Семенович. — «Люблю грозу в начале мая»… Хай живе ще один — наймолодший працівник ВВЕС!

— Ну, це ти вже щось перемудрила, — похитав головою Анатолій Сергійович. — А навчання? Не закінчивши року?.. Невже тебе відпустили?

Ніна похнюпила голову. Вона не вміла брехати. Вона відчула, що її втеча здасться нелогічною і несподіваною. Адже дядя Толя не знав подробиць її життя: цілий рік її не пускали до нього, навіть на один день!

Тим часом до гурту підійшла гарненька молода дівчина, що, очевидно, приїхала із станції разом з Ніною.

— Здрастуйте! Я до вас, — простягла вона Анатолію Сергійовичу тоненьку руку. — Я повинна була приїхати вчора, але затрималась… Трест «Вітроенергія» прислав мене до вас механіком…

— Механіком?.. Це ви?.. — здивувався Анатолій Сергійович. Сьогодні йому рішуче щастило на несподіванки. Він справді просив трест «Вітроенергія» прислати йому досвідченого механіка. Але… ця тендітна дівчина, здається, зломиться від пориву вітру.

Він оглянув її допитливим оком. Дівчина була справді тендітна і надзвичайно вродлива. Риси обличчя мов виточені — тоненький рівний носик і вередливо вигнуті вуста були напрочуд гарні. З-під зовсім круглих високих брів дивились ясні блакитні очі. Біла шапочка і білий плюшовий пухнастий жакет були їй дуже до лиця. Від дівчини пахло конваліями, і навіть бензин не міг розігнати цих тонких, але міцних пахощів. «Снігурка», невдоволено подумав Анатолій Сергійович. Він гадав, що на цю роботу йому пришлють дужого, витривалого юнака…

Дівчина почервоніла. Видно було, що вона зрозуміла його думку і розсердилась. Куточки вередливих вуст затремтіли. Виходило дуже незручно. Гордій Семенович ніяково крякнув і докірливо глянув на Китайського.

— Вибачте, — обережно запитав гостю Анатолій Сергійович, — чи вам відомі мої умови? Це пустеля, а не міський завод… І потім… потім… Я просив прислати натренованого, досвідченого «стрибуна»… Адже треба буде працювати вгорі.

Рвучким рухом дівчина витягла з сумочки свої документи і простягла Катинському. Він проглянув і помітно зніяковів.

— Вибачте. Я не знав, — сказав він уже з тією розгубленою усмішкою, що вміла всіх чарувати. — Будемо працювати.

Але «Снігурка», очевидно, не зразу прощала образи. Недбало вона кинула:

— У вас, певно, знайдеться газ для стрибуна?

І, швидко одвернувшись, пішла забрати свої речі. Але Гордій Семенович перепинив її біля автомобіля, підхопивши під руку й Ніну.

— Е, ні, вітряні дівчата! — заявив він. — Спочатку ходімо снідати! А то ви обидві такі легенькі, що каракумський суховій понесе вас в небо, як пір'їнки!..

Дотепний Гордій Семенович завжди виявляв велику тактовність! Всі пішли снідати, і він взяв на себе місію розважити невчасну мандрівницю і сумнівного стрибуна. Правда, Гордієві не дуже щастило: Ніна уперто думала, як їй вплинути на дядю Толю, і не мала апетиту.

Ялинка (як звали «Снігурку») їла відповідно до своєї комплекції. Вона проковтнула півбутерброда та склянку кави і, незважаючи на всі прохання, швидко побігла поратися з своїм вантажем.

Катинський теж скоротив сніданок, поспішаючи закінчити всі незчисленні справи перед від'їздом. Та тільки він вийшов з кімнати, як Ніна побігла за ним, щоб поговорити на самоті.

Проте Анатолій Сергійович зразу розбив її мрії:

— Рідненька, — знову заперечив він. — Я ніяк не можу взяти тебе. Адже ми їдемо в пустелю! Піски, спека і вітри! Везти туди дитину…

— Дитину?.. — спалахнула Ніна, і навіть носик їй роздувся від образи. — Яку дитину?

— Ах, вибач, — посміхнувся Катинський. — Ну, молоденьку дівчину… Хіба ти витримаєш усі ті великі перешкоди, які, без сумніву… гм… трапляться нам?

— А хіба в Туркменії не живуть дівчата? — знизала плечима Ніна. — Ти, дядю Толю, щось перекручуєш.

— Чому ж не живуть? — вже розсердився Анатолій Сергійович. Ніна не давала логічно говорити. — Так вони ж звикли до клімату, до країни. Це раз. Друге — що ти не спитала дозволу тітки.

— Якраз вона пустила б!..

— А коли б ти поїхала без дозволу, уяви собі, як би кляли такого дурноголового дядька, що потяг дівчинку…

— Знов — дівчинку! Ти, дядю, неможливий…

— Що потяг дівча в небезпечну мандрівку… Та ще й до закінчення навчального року. А що сказав би твій татко? Ти забула про нього! Адже він, хоч живе теж далеко, піклується про тебе… І він не віддав тебе мені, бо, певно, в родині, а не в старого бобиля — ти маєш кращі умови…

У голос дяді Толі вплелася нотка суму. О, він так хотів колись мати це чорноголове дівча за доньку в своїй самотній квартирі! Але йому не дали…

Ніна помітила цю нотку, і тепла хвиля огорнула її. Дівчина відчула, як танула її, така горда, постійна скритність… Ще хвилина, і вона б розповіла дяді Толі все те, чого він не знав.

Але цієї хвилини до Анатолія Сергійовича підбігли робітники, що вантажили все потрібне для від'їзду. Сотні справ треба було зробити сьогодні, треба було добре приготуватись до подорожі. Катинський пішов за ними. І Ніна знов залишилась ні з чим. Дівчина теж пішла на полігон. Але, зовсім убита відмовою дяді, вона не схотіла навіть зійти на дирижабль. Вона подалася в поле і сіла, замислившись, на огорожі, недалеко від спортмайданчика.

Невже вона не поїде? «Сонце» ВВЕС горіло таким нестерпним сяйвом. Повітряні кораблі вже пливли в уяві в далеку путь… І раптом Ніна побачила, що з спортмайданчика на орнітостаті стрибнула вгору тоненька постать Ялинки. Ніна бачила багато стрибків, але такого майстерного їй ще не доводилося бачити.