Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

Цариця знизала плечима, але він зрозумів, що їй відома таємниця виру.

- Не одна людина пішла вже цим шляхом,- задумливо сказала Цариця.- І ніхто з них не повернувся. Цією дорогою пішла й моя мати. Я тоді була ще дівчинкою. А тепер, чоловіче в шоломі, йди собі. Перекажи, що ти бачив, своєму панові... тобто приятелеві. Перекажи йому, який у мене посаг. І коли він хоч наполовину любить так, як ти, ці цяцьки, то нехай швидше приходить обняти мене. Я залишусь тут і замріяно чекатиму його приходу. Рух води зачаровує мене.

Вона відпустила Тореса.

Увійшовши в спальню, Торес стиха вернувся до ганку і побачив, як Цариця опустилася на поміст і, поклавши на руки голову, втупила очі у вир. Тоді він метнувся до скрині, підняв віко і, набравши повну жменю самоцвітів, сховав їх у кишеню. Не встиг він захопити другу жменю, як за його спиною почувся глумливий Царицин сміх.

Тореса пойняв такий жах і гнів, що він шарпнувся до неї, загнав назад аж на ганок і не схопив тільки тому, що вона витягла кинджал.

- Злодію,- спокійно сказала Цариця,- в тебе немає честі. У нас, у долині, злодіїв карають смертю. Я зараз же покличу своїх служників, і вони кинуть тебе у воду.

Ця загроза додала Торесові спритності. Глянувши у вир, він нажахано скрикнув, ніби побачив там щось незвичайне, став навколішки й заховав між долоні своє скривлене зі страху обличчя. Цариця й собі зиркнула у воду, шукаючи там причини його переляку. Торес тільки й чекав цього. Немов лютий тигр, він кинувся до неї, схопив за руки й вирвав кинджал. Обтерши чоло від поту й усе ще тремтячи, він помалу приходив до пам’яті, а Цариця тим часом зацікавлено й сміливо дивилася на нього.

- Ти - нечиста сила,- просичав Торес,- відьма, що знається з пеклом і всіма чортами. А втім, ти жінка, народилась від жінки, отже, можеш померти. Ти така ж смертна, як усі люди. Даю тобі на вибір: або я кину тебе у вир і ти загинеш там, або...

- Або що? - спитала вона.

- Або...- Торес помовчав хвильку, облизав пересохлі губи й наважився.- Ні, слово честі, я не боюся! Або ми сьогодні ж поберемось! Таке моє рішення.

- Ти хочеш одружитися зі мною задля мене самої чи задля моїх скарбів?

- Задля скарбів,- зухвало признався він.

- Але в Книзі Життя написано, що я маю побратися з Френком,- відказала Цариця.

- Тоді ми перепишемо цю сторінку.

- Якби ж це було можливо! - засміялась вона.

- Тоді я доведу, що ти смертна, кинувши тебе у вир, як ти кидала туди квіти.

На ту пору Торес і справді нічого не боявся: по-перше, він набрався відваги від давнього вина, що запалило йому кров і мозок, а по-друге, він був господарем становища. До того ж, як справжній латиноамериканець, він полюбляв театральні сцени, де міг похизуватися собою і своїм красномовством.

А проте Торес здригнувся, зачувши посвист, що ним іспанці звичайно прикликають челядь. Він підозріло глянув на Царицю, кинув оком на двері до спальні, тоді знову подивився на Царицю.

Наче мара яка - Торес ледве встиг розгледіти його! - з дверей вискочив величезний білий собака. Переляканий Торес здригнувсь і ступив назад. Його нога не знайшла опори, і він упав у воду. Падаючи, він розпачливо скрикнув і побачив, як собака кинувся слідом за ним.

Хоч як добре плавав Торес, та в лабетах виру він закрутився, як соломинка, і Цариця Мрій, що, немов причарована, стежила за ним із ганку, побачила, як обоє вони - і Торес, і собака - щезли в тому вирі, звідки не було вороття.

Цариця Мрій довго дивилася в піняву воду. Нарешті вона, зітхнувши, сказала: «Бідний мій собака»,- і підвелася. За Торесом вона не жаліла. Змалку звикнувши правити життям і смертю своїх звироднілих підданців, вона не творила собі святині з життя заради життя. Людина корисна й порядна, ясна річ, мала право жити. Що ж до людей брехливих, шкідливих чи небезпечних для життя інших, то вони повинні були вмирати, або ж їх убивали. Отже, для неї Торес був лише епізод, прикрий, щоправда, але скороминущий. А собаки було шкода.

Цариця вернулася в спальню і, плеснувши в долоні, щоб прикликати служницю, подивилася, чи скриня з самоцвітами й досі відчинена. Віддавши наказ жінці, вона пішла знову на ганок, звідки, сама невидима, могла бачити, що робиться в спальні.

За кілька хвилин служниця ввела в кімнату Френка й лишила його самого. Він був не в доброму гуморі. Хоч як самовіддано зрікся він Леонсії, вчинок цей, одначе, не дуже потішив його. Не тішила Френка й думка одружитися з чудною жінкою, що правила Загубленими Душами й жила в цій зачарованій будівлі. А втім, Цариця не збуджувала в ньому почуття ворожості чи остраху, як у Тореса. Навпаки, Френк скоріше жалів її. Він несамохіть перейнявся трагічним становищем жінки, яка, дійшовши віку, жагуче прагне кохання і відчайдушно шукає коханого, дарма що сама прибирає такого владного, мужнього й гордого вигляду.

Френк роззирнувся по кімнаті і зрозумів, що то спальня; прикро вражений, він подумав, чи, бува, Цариця не вважає його вже своїм чоловіком, не поговоривши з ним, не спитавши його згоди, без жодних церемоній? Поринувши в сумні міркування, він не звернув ніякої уваги на скриню. Цариця, яка стежила за Френком, бачила, що він, очевидно, чекав на неї і лише по кількох хвилинах підійшов до скрині. Він набрав повну жменю самоцвітів, а потім, недбало, наче то були звичайні камінці, висипав їх один по одному назад і почав розглядати леопардову шкуру на ліжку. Далі він замислено сів на неї, байдужий до шкури й до самоцвітів. Усе це так захопило Царицю, що вона більше не витримала й увійшла в кімнату.

- Отже, сеньйор Торес любив брехати? - привітала вона його, всміхаючись.

- Любив? - спитав Френк, аби що-небудь сказати, і підвівся з ліжка.

- Еге ж, тепер він уже нічого не любить,- запевнила Цариця.- Його немає ні тут, ні там,- пояснила вона, побачивши, що Френка починають цікавити її