Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

Авжеж,- була відповідь,- вона тільки-но показувала мені повну скриню самоцвітів. Там їх багато, різних і куди більших. Тільки вони не в разках, а лежать натрусом, наче зерно.

Поки інші їли та розмовляли, Торес нервово палив цигарку. Потім він устав і заявив, що не хоче їсти і що йому нездужається.

- Ось що,- сказав він далі,- я знаю іспанську мову краще, ніж обидва Моргани. До того ж я певний, що краще знаю вдачу іспанських жінок. Отож аби довести своє прихильне ставлення до вас, я зараз же піду до Цариці й спробую переконати її відмовитись від заміжжя.

 

 

Юнак із списом заступив дорогу Торесові й пішов доповісти Цариці, а повернувшись, запросив його в кімнату. Цариця сиділа, спершись на подушки, і приязно кивнула Торесові, щоб він підійшов ближче.

- Ти нічого не їв? - співчутливо спитала вона і, довідавшись, що в нього немає апетиту, додала: - Тоді ти, може, хочеш пити?

Очі Торесові блиснули. Після тривог останніх днів і перед новою авантюрою, в якій він будь-що прагнув успіху, йому страшенно захотілось випити. Цариця плеснула в долоні й дала відповідний наказ служникові, що з’явився на поклик.

- Це дуже давнє вино, йому вже кілька століть. Та, врешті, ти ж да Васко і знаєш, яке воно, бо сам привіз його сюди чотириста років тому,- осміхнулась вона, коли служник уніс і відіткнув невеличке барильце.

Вік барильця не викликав у Тореса жодного сумніву, і він знав, що, відтоді як це барильце перепливло Атлантичний океан, народилось і вмерло з дванадцять поколінь. Він відчув, як спрага стискує йому горло. Служниця налила йому чималий келих, але Торесові вино здалося не дуже міцним. Проте чотирьохсотлітній хміль швидко розіллявся йому по жилах і притьмарив мозок.

Цариця звеліла Торесові сісти на край ліжка, щоб краще бачити його, і запитала:

- Тебе ніхто не кликав. Ти хочеш мені щось сказати чи щось попросити в мене?

- Я твій обранець,- відповів Торес, закручуючи вуса, як і личить чоловікові, що прийшов залицятися.

- Дивно,- промовила цариця.- У Свічаді Світу я бачила не твоє обличчя. Чи не трапилося тут часом якоїсь помилки?

- Трапилось,- охоче визнав він, прочитавши в очах Цариці, що її годі обдурити.- Це через вино. В ньому якісь чари, що змушують мене зрадити таємницю мого серця. Я так жадаю тебе!

Сміючись самими очима, Цариця покликала служницю й звеліла їй ще раз наповнити Торесові келих.

- Може, тепер трапиться друга помилка, га? - поглузувала вона, коли він спорожнив келих.

- Е, ні, Царице! - відказав він.- Тепер усе цілком ясно. Я можу приборкати своє серце. Доля судила тобі Френка Моргана, того, хто цілував тебе в руку.

- Це правда,- урочисто відповіла Цариця.- Саме його обличчя я й бачила в Свічаді Світу і здогадалася, що він мій суджений.

- А я його найкращий приятель,- вів далі підохочений Торес.- Ти знаєш усе, отже тобі відомо, що жінці звичайно дають посаг. Ось він і доручив мені, своєму найкращому приятелеві, довідатись про твій посаг і подивитись на нього. Бо ж бачиш, Френк - один з найбагатших людей у своїй країні, де взагалі всі дуже багаті.

Цариця так раптово підвелася, що Торес зіщулився зі страху й замалим не впав на поміст, чекаючи, що зараз дістане ножем у спину. Але вона підійшла чи, швидше, майнула до дверей, що вели до іншої кімнати.

- Ходи сюди! - владно наказала вона.

З першого ж погляду, ледве вступивши в кімнату, Торес зрозумів, що то її спальня. Та йому було не до оглядин. Піднявши віко важкої, кутої міддю скрині, вона махнула рукою й звеліла йому підійти й глянути всередину. Скорившися, Торес остовпів з дива. Дівчинка сказала правду. В скрині, немов зерно в засіці, лежали незліченні скарби: діаманти, рубіни, смарагди, сапфіри, найкоштовніші, найчистішої води і найбільших розмірів.

- Занурюй руки по плечі,- сказала Цариця,- і переконайся, що ці цяцьки справжні самоцвіти, а не витвір фантазії і мрій, які бачать тільки вві сні. А тепер можеш розказати про це своєму багатому приятелеві, що має одружитися зі мною.

І Торес, знетямившись від давнього вина, що вогнем запалило йому мозок, зробив, як йому наказано.

- Невже ж ці скляні цяцьки так тебе вразили? - глузливо кинула Цариця.- В тебе такий вираз, ніби ти бачиш якесь чудо.

- Я ніколи не думав, що на світі можуть існувати такі скарби,- белькотів сп’янілий Торес.

- То що - вони неоціненні?

- Так, неоціненні.

- Вони дорожчі за мужність, за честь, за кохання?

- Вони дорожчі за все. Вони можуть довести до божевілля.

- І на них можна купити кохання, щире кохання чоловіка або жінки?

- На них можна купити ввесь світ.

- Слухай,- сказала Цариця,- ти чоловік. Ти знав жінок. Невже ж за них можна купити й жінку?

- Від часу створення світу за них купували й продавали жінок, та й самі жінки продавали себе для них.

- І вони можуть купити серце твого любого друга Френка?

Тільки тепер Торес глянув на неї навісними від вина й видовиська такої сили самоцвітів очима, кивнув головою і щось промимрив.

- І твій приятель Френк так само цінує їх?

Торес мовчки кивнув головою.

- І всі їх так високо цінують?

Він знову мовчки кивнув.

Цариця вибухнула глумливим сміхом і, нахилившись, набрала цілу жменю коштовних самоцвітів.

- Ходімо,- наказала вона,- я покажу тобі, як я їх ціную.

Вона вивела Тореса з кімнати на ганок над водою, яка саме під ним утворювала вир. Тут, певне, і був той підземний вихід, що ним, як здогадувалися Моргани, витікала вода з озера.

Цариця знову глумливо засміялася й жбурнула самоцвіти просто у вир.

- Ось як я їх ціную,- промовила вона.

Торесові забило дух, коли він побачив таке марнотратство, і він зовсім протверезився.

- І вони ніколи не повернуться,- засміялася Цариця,- звідти ніщо не випливає... Дивись!

Вона кинула в воду букет квітів, що, покружлявши, пірнули у вир і щезли з очей.

- Коли ніщо не випливає, то куди ж воно все