Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

— Ні, Люстіг… — Вона й справді не боялась, звіряючись на людину, яка кохала її. А тому, що відповісти взаємністю на це почуття дівчина не могла, то хоч висловила свою вдячність скупим потиском руки. Люстіг зрозумів її, більш нічого не сказав, тільки міцніше притиснув до грудей.

Висячий місток подолали щасливо. Але це був лише початок. З даху на дах вузькими карнизами, заплутаними переходами на горищах рухались оці двоє глупої ночі. Стрілянина вже вщухла, однак торжествувати було зарано. Переслідувачі могли ще перетяти шлях утікачам, і коли вони досі не зробили цього, то тільки тому, що Люстіг обдурив їх, несподівано змінивши маршрут.

Мешканцям Дайлерстоуна були добре відомі катакомби під вулицями міста. Але не всі знали, що й угорі над столицею Монії проліг шлях — найзаплутаніший лабіринт, яким можна цілком вільно пересуватися з будинку на будинок у межах кварталу, а коли використати повітряні містки енергетичних ліній та залізниць, то й в межах міста. Звичайно, такими шляхами може користуватись лише той, хто їх добре вивчив і має міцні нерви.

Тессі не могла б навіть приблизно уявити, де опинилися вони з Люстігом після двогодинної подорожі. Латаний залізний дах. Пожежна драбина, що звисла у темряву двору, схожого на колодязь. Химерні бліки світла від вогнів реклам, що снувалися на якомусь хмарочосі. Таких будинків у Дайлерстоуні скільки завгодно.

— Тут… — пошепки сказав Люстіг. — Тепер лізь за мною. Вісім щаблів униз — вікно моєї кухні.

Подолана й остання перепона. Юнак підхопив дівчину, проніс її через темний коридорчик до великої незатишної кімнати, посадовив на ліжко.

— Роздягайся і лягай спати.

— Люстіг!

— Ти даремно обурюєшся. Тобі доведеться грати роль моєї коханки лише в тому разі, коли нагряне поліція. Я спатиму в кухні.

— Пробач, Люстіг!..

— Не треба, Тессі.

Його погляд обмацав убоге убранство кімнати. Спалахи реклам на фасаді протилежного будинку освітлювали по черзі кожен предмет.

Шафа, стіл, ліжко… Нема навіть етажерки, бо робітник, який цікавиться книжками, автоматично зачисляється до категорії підозрілих. Незатишно в кімнаті підпільника.

— Чудно сплітаються людські шляхи, Тессі, — задумливо промовив Люстіг. — Дві декади тому, коли ми ще не знали одне одного, ти, мабуть, не підозрювала, що цього вечора тобі доведеться тікати під кулями і ночувати в квартирі безробітного шофера… Не припускав і я. Дізнавшись, що ти дочка академіка й наречена барона, я майже зненавидів тебе.

— Я це відчувала, Люстіг.

— Пізніше я побачив, що ти — справжня людина. Але й досі ніяк не можу збагнути, чим зумів тебе полонити той барон?

— Барон?.. Про його титул я дізналась аж через місяць після знайомства. Мені відрекомендували його як талановитого інженера, конструктора космічних ракет. А чим він полонив мене?.. Відплачу тобі відвертістю за відвертість, Люстіг: я його не люблю.

— Не любиш?!. А ваше майбутнє весілля?

— Весілля не буде, Люстіг. Я ще не наважуюсь сказати йому про це прямо. На щастя, він учора одержав призначення на посаду головного інженера Зорі Кейз-Ола. Кажуть, тимчасово. На місяць. Ну, а ти можеш догадатись, що це означатиме. Адже професор Літтл говорив, що канцелярія Кейз-Ола цікавилася прогнозом погоди саме на цей період.

— Розумію, Тессі. А чи не можна використати цього барона для нашої справи?

— Навряд, Люстіг. Фредді Крайн — з числа тих, хто тільки на словах проти війни. Він, може, й справді ненавидить її, але покірно скорятиметься наказам і вбиватиме. Я вчора завела з ним розмову на цю тему. Він не зрозумів моєї іронії і запевнив, що ніколи не порушить присяги. Адже йому присвоїли звання полковника!

— Погано… — Люстіг замислився, затягуючись цигаркою.

По його обличчю в сутінках кімнати пробігали різноколірні промені, і від цього воно видавалося ще жвавішим і енергійнішим.

«Красивий… — з невиразним смутком думала Тессі. — Розумний і сміливий».

Коли б дівочий ідеал не знайшов своє несподіване втілення в романтичному образі інженера Айта, Тессі могла б закохатись у Люстіга. Але серцю не накажеш. Воно обирає само.

«Комуніст… — думала Тессі. — Справді, чудно сплітаються людські шляхи!»

Ні сама вона, ні близькі їй люди не відчували раніше особливої симпатії до комуністів. А виявилось, що тільки комуністи й здатні на боротьбу. Хто виступає проти війни, той повинен примкнути саме до них.

Тессі примкнула — і не шкодує.

Чого-чого не довелося робити Тессі за останніх півтори декади! Писати статті, поширювати нелегальні листівки, виступати перед людьми, збирати гроші для Комітету… Не все минало гладко. Скрізь було повно шпигунів Кейз-Ола. От і сьогодні поліція викрила підпільну друкарню, влаштувала там засідку. Коли б не пильність Люстіга, довелося б ночувати вже у в'язниці.

Вона ще раз глянула на свого товариша. Він перехопив цей погляд, немов чекав його.

— Скажи, Тессі… наречений тебе дуже любить?

— Дуже, — відповіла вона сухо.

— А чи не зміг би він виконати твоє прохання і взяти мене на Зорю слюсарем, денщиком, підмітайлом — словом, ким завгодно?.. Скажеш йому, що я врятував тобі життя, втратив через це роботу, ну, й далі в такому ж плані.

Тессі підвела голову, нахмурила брови:

— Навіщо це тобі, Люстіг?

— Війну почне Зоря. Саме з неї полетять перші атомні ракети.

— Ну?

— Треба не допустити цього.

— Я поміркую, Люстіг.

— Гаразд.

Тессі в ту ніч не заснула й на хвилину. Дивилася широко розкритими очима на химерну гру світла за вікном і думала…

Те, що доводилося робити досі, не суперечило принципам людяності й гуманності. Той, хто вимагає миру, завжди правий. Запропоноване Люстігом належало вже до зовсім іншої категорії. На Зорі Кейз-Ола агітувати