Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

Все навколо було таким, як і завжди. Спокійним м'яким світлом сяяли люмінесцентні лампи. Не бронза і не граніт, а справжнє золото і мармур виблискували на монументальних стінах. Догідливо посміхаючись, вклонялися служники. Чорні велетні-вартові з алебардами в руках застигли біля дверей, мов статуї. Але все це — тільки зовнішнє, показне. Насправді палац містера Кейз-Ола живе складним потаємним життям. За масками покірних служників криються живі люди з їхніми радощами, болями й переконаннями… Хто він — оцей, що закляк у раболіпному поклоні? Не узнаєш, доки не настане вирішальна мить. І як хороше, що Мей не одна!

Безшумно йде Айт нескінченними коридорами палацу. Пильно обдивляється все довкола. Він щасливий і задоволений. В його свідомості відбувся колосальний злам. Месник-одинак, лицар величного двобою, скинув романтичні шати і став рядовим армії месників.

Півдня Айт ходив під враженням розмови з Мей і все поглядав на годинник. Та де ж той «годинникар»?

Аж ось у двері постукали. Низько вклоняючись, увійшов чоловік, такий непоказний, що Айт ніколи не звернув би на нього уваги, коли б зустрів десь в іншому місці.

Синій комбінезон нижчого служника. Рудувате волосся. Невиразні сірі очі. Великі, незграбні руки.

— Пане Псойс, міс наказала передати вам годинник і сповістити, що вона з ясновельможним іде на нараду промисловців.

Пильно, допитливо подивився на нього Айт. Чи справді ж це той, кому можна довірити таємницю неймовірної ваги і власне життя? Чи не зрадить він?

— Так ось, любий… Треба оглянути хронометр ясновельможного.

— Прошу, пане Псойс. На щастя, я захопив інструмент.

Вони йшли неквапно — суворий камердинер містера Кейз-Ола і полохливий нижчий служник.

Хто міг перепинити Псойса?! Хто насмілиться запитати, кого та для чого веде він у кабінет ясновельможного?!

Автоматично відчинилися перші, другі, треті двері. Рука Айта лягла на вимикачі охоронних пристроїв.

— Швидко!

Його нагадування було зайвим. Через кілька секунд «годинникар» опинився в сейфі і взявся за товстелезну теку.

На вузеньку смужку фотоплівки лягав страшний результат впертої, тривалої праці загону найвидатніших фахівців людиновбивства — плани й схеми, цифри й дати. Кожна цятка, кожен значок визначали собою життя і смерть мільйонів людей!

Неквапно, старанно «годинникар» поклав усе на місце, сховав фотоапарат і вийшов із сейфа.

— Ходімо.

Лишилося чи не найскладніше: винести плівку за межі палацу. Айт вирішив не відкладати цю справу. Ще по обіді він пішов до головного радіотехніка, щоб дізнатись, як ідуть справи, і нагримав на нього, що сигналізаційні пристрої почали обладнувати відразу на кількох поверхах. Безперечно, головний радіотехнік виконає наказ, а це значно полегшить справу.

Хіба важко знайти недолік, якщо треба? Зайшовши до зали, де біля отвору вентиляційної труби поралися два монтери, Айт одразу ж послав одного за головним інженером, а другого — за головним розпорядником.

Спритно, як мавпа, «годинникар» видерся драбинкою до отвору, прослизнув туди і тільки на мить затримався, щоб надіслати Айтові мовчазний знак прощання.

— Щасти тобі, друже! — прошепотів Айт.

Постоявши трохи, Псойс пошкандибав до головного адміністратора і небагатослівно пояснив, що той не долічиться сьогодні одного служника.

— Зрадник!

Головний адміністратор схвально хитнув головою. О, він добре знав, куди та як зникають ті, що постають проти Кейз-Ола!.. Серед десяти тисяч кімнат палацу є чимало таких, куди краще не зазирати.

Псойс був дуже задоволений, що його зрозуміли так швидко.

Кулі свистіли над головою. Вони клювали цеглу, сухо ляскали по залізу, дзвінко трощили скло.

Стріляли знизу — з вікон першого чи другого поверху. Сюди, на карниз, що простягнувся похилою небезпечною стежкою під стрімким дахом височезного будинку, звуки пострілів долітали приглушено. Але свист куль змушував серце холонути, тоскно стискатись у передчутті гострого влучного удару.

Кам'яний виступ фронтону досі захищав Тессі надійно. Але ось він скінчився, а попереду — кілька кроків, які треба пройти на очах у переслідувачів. Дівчина виткнулась з-за виступу і зразу ж одхитнулась. Їй в обличчя бризнули скалки цегли.

— Швидше, Тессі! — почувся приглушений шепіт.

Вона поборола страх і обережно пішла вперед. Пішла, бо досить спіткнутися — і не втримаєшся на карнизі, ляпнеш на землю з висоти одинадцятого поверху. А тут, як на те, ще біла сукня. На чорному тлі нічного неба її особливо помітно.

Щоб зробити двадцять кроків, треба не більш як двадцять секунд. А розтяглись вони, здавалося, на цілу вічність. І все ж дівчина не поспішала. Тільки коли до рятівного плескатого даху сусіднього будинку було вже зовсім близько, Тессі прискорила ходу, а потім стрибнула і раптом тихо зойкнула: вогнем обпекло праву ногу.

— Люстіг, мене, здається, поранено…

Він мовчки підхопив її на руки, оглянувся і побіг до дверцят, які вели на горище. В одному з темних, поснованих павутинням закутків Люстіг посадив Тессі на товсту балку, присвітив кишеньковим ліхтариком.

— Куди тебе поранено?

— Пробач, Люстіг, я, мабуть, помилилась… — дівчина обмацала ногу. Суглоб став гарячим і болючим, але крові не було.

— Звихнула… — висловив догадку Люстіг. — Бери мене за шию.

Тессі запротестувала, спробувала підвестись, але похитнулась і мимоволі ухопилася за Люстіга. Він підняв її і поніс.

Коли досі подорож була важкою, то тепер вона стала смертельно небезпечною. Звідси з горища до сусіднього будинку вів лише вузенький бетонований жолоб енергетичної мережі. Навіть удень без поспіху страшно пройти таким чортовим містком. А вночі, та ще з ношею на руках, зробити це значно важче. Люстіг зупинився на мить, глянув униз, перевів погляд на Тессі.

— Ти не боїшся?