Іван Антонович Єфремов - Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов

жили на півночі, сході та півдні і називались начальниками скотарів, землеробів та рибалок.

Дивлячись на сині гори, що височіли вдалині, Мвен Мас раптом з болем подумав, чи не належить він до категорії «биків» – людей, які завжди завдають труднощів людству. «Бик» – це дужа і енергійна, але абсолютно безжальна до чужих страждань і переживань людина, яка думає тільки про задоволення власних потреб. Страждання, чвари і нещастя в далекому минулому людства завжди поглиблювали саме такі люди, які проголосили себе під різними личинами єдино знаючими істину і вважали, що мають право придушувати всі протилежні їхнім думки, викорінювати інші способи мислення й життя. З того часу людство уникало найменшої ознаки абсолютності в думках, бажаннях та смаках і почало найбільше боятися «биків». Це вони, «бики», не думаючи про нерушимі закони економіки, про майбутнє, жили тільки сучасним моментом. Війни і неорганізоване господарство ери Роз’єднаного Світу призвели до пограбування планети. Тоді вирубили ліси, спалили добуті протягом сотень мільйонів років запаси вугілля й нафти, забруднили повітря вуглекислотою і смердючими відходами заводів, перебили красивих і корисних тварин – жираф, зебр, слонів, поки світ побудував нове, комуністичне суспільство. Земля була засмічена, ріки й береги морів забруднені стоками нафти та хімічних покидьків. Тільки після серйозного очищення води, повітря й землі людство досягло сучасного вигляду своєї планети, по якій можна всюди пройти босоніж, ніде не пошкодивши ніг..

Але ж і він, Мвен Мас, не пробувши й двох років на відповідальному посту, погубив штучний супутник, створений зусиллями тисяч людей з незвичайними хитрощами інженерного мистецтва. Занапастив чотирьох здібних вчених, з яких кожен міг би стати Рен Бозом… Та й самого Рен Воза ледве пощастило врятувати. І знову образ Бета Лона, що ховався десь там, у горах і долинах острова Забуття, виник перед ним живий, викликавши гостре співчуття. Мвен Мас перед від’їздом бачив портрети математика і назавжди запам’ятав його енергійне обличчя з масивною щелепою, з глибоко і близько одне від одного посадженими гострими очима, всю його могутню, атлетичну постать.

Моторист глісера підійшов до африканця.

– Сильний прибій. Нам не пощастить приетати до берега – хвиля б’є через мол. Доведеться заходити у південний порт.

– Не треба. У вас є рятівні плотики? Я покладу туди одяг і допливу сам.

Моторист і стерновий з повагою глянули на Мвена Маса. Каламутні, піняві хвилі набігали на обмілину, переливаючись важкими гуркотливими каскадами. Ближче до узбережжя безладна купа хвиль крутила пісок і піну, набігаючи далеко на положистий пляж. Низькі хмари сіяли дрібний Теплий дощ, який косо летів по вітру і змішувався із сплесками піии. Крізь його туманну сітку на березі бовваніли якісь постаті.

Моторист і стерновий перезирнулися, поки Мвен Мас скидав і упаковував одяг. Ті. хто вирушав на острів Забуття, виходили зпід опіки суспільства, в якому кожен охороняв іншого і допомагав йому. Особа Мвена Маса мимоволі викликала повагу, і стерновий наважився попередити його про велику небезпеку. Африканець безтурботно махнув рукою. Моторист приніс йому маленький, герметично закупорений пакет.

– Тут запас концентрованих продуктів на місяць – візьміть.

Мвен Мас подумав і вкинув пакет разом з одягом у непроникну камеру, ретельно застебнув клапан і з плотиком під пахвою переступив поруччя.

– Поворот! – скомандував він.

Глісер накренився в крутому віражі. Відкинутий од суденця, Мвен Мас почав шалену боротьбу з хвилями. З глісера бачили, як він злітав на гребені лютих валів, потім провалювався у їхні спади і з’являвся знову.

– Він упорається, – сказав полегшено моторист. – Нас односить, треба відпливати.

Гвинт заревів, і суденце, підняте набігаючим валом, стрибнуло вперед. Темна постать Мвена Маса з’явилася на весь зріст на березі і розтанула в дощовому тумані.

По твердому піску пересувалась група людей у самих тільки набедрених пов’язках. Вони врочисто тягли велику рибу, яка шалено звивалася. Побачивши Мвена Маса, люди зупинились, дружелюбно вітаючи його.

– Новий з того світу, – з посмішкою сказав один рибалка, – і як добре плаває! Іди до нас жити!

Мвен Мас відкрито й привітно розглядав рибалок, потім похитав головою.

– Мені буде важко жити тут, на березі моря, дивитись у його простору далину й думати про свій втрачений чудовий світ.

Один з рибалок, з чималою сивиною в густій бороді, що, очевидно, тут вважалося за прикрасу чоловіка, поклав руку на мокре плече прибулого.

– Хіба вас могли прислати сюди силою?

Мвен Мас болісно посміхнувся і спробував пояснити, що привело його сюди.

Рибалка подивився на пришельця сумно й співчутливо.

– Ми не зрозуміємо один одного. Йди туди, – рибалка показав на південний схід, де між хмарами бовваніли голубі виступи далеких гір. – Шлях далекий, а тут немає інших засобів для пересування, крім… – Житель острова ляснув себе по дужих м’язах ноги.

Мвен Мас був радий швидше піти звідси і рушив своїм широким вільним кроком по звивистій стежці, що піднімалася до похилих пагорбів.

До центральної зони острова було трохи більше як двісті кілометрів, але Мвен Мас не квапився. Навіщо? Поволі змінювалися тягучі, не заповнені корисною діяльністю дні. Спочатку, поки він ще не зовсім заспокоївся після катастрофи, його стомлене тіло просило спокою. Якби не усвідомлення страшенної втрати, то він просто насолоджувався б тишею пустинних, овіяних вітрами плоскогір’їв, мороком і первісним мовчанням жарких тропічних ночей.

Але дні минали за днями, і африканець, блукаючи по острову й шукаючи діла до душі, почав гостро нудьгувати за Великим Світом. Його більше не радували мирні долини з обробленими вручну садами фруктових дерев, не колисало майже гіпнотичне дзюрчання чистих гірських річок, на берегах яких він міг тепер сидіти годинами у жаркий полудень або місячної ночі.

Навіщо тепер йому лічити те, що тут зовсім не потрібне, – час? Скільки завгодно – океан часу, і разом з тим такий мізерно малий оцей окремий індивідуальний час!.. Одна коротка і зразу ж забута мить!

Тільки тепер Мвен Мас відчув усю точність назви острова! Острів Забуття – глуха безіменність давнього життя, егоїстичних справ і почуттів людини! Справ, забутих нащадками, бо вони творились тільки для особистих потреб, не робили життя суспільства легшим і кращим, не прикрашали його зльотами творчого мистецтва.

Чудові подвиги канули в безіменне ніщо.

…Африканця прийняли в общину скотарів у центрі острова, і він уже два місяці пас череду величезних гауробуйволів біля підніжжя високої гори з безглуздо довгою назвою мовою народу, який у далеку давнину населяв цей острів.

Він довго варив тепер чорну кашу на вугіллі в закуреному горщику, а місяць тому йому довелося добувати в лісі їстівні плоди й горіхи,