Микола Миколайович Панов - В океані

лейтенант, — він прикинув на папірці, — через шістдесят миль дає вже відхилення на милю, навіть при нашому ході… От і виходить: сім баб — сім рад, а дитя безпупе…

Чижов скорився, коли начальник штабу прийняв рішення не йти з містка, але тепер, після аварії, треба було розважити душу. Це чудово розумів Курнаков.

— Та ж не було помилки в обчисленні! — гаряче заперечив Ігнатьєв. — Прекрасно знаєте, товаришу третій помічник, урахували й вітер, і течії, весь час контролювалися по глибинах. Начальник штабу попереджав, що маячний вогонь відкрився надто пізно.

— Значить, залишається припустити, що маяк Скумкам якимсь чином перемістився на милю до норду? — насмішкувато сказав Чижов.

Курнаков стрепенувся. Сну як не було. Якась, іще невиразна, догадка майнула в глибині свідомості. Перемістився на милю до норду! В пам'яті постала розповідь Олсена про бергенську розмову… Трап, пастка… І всі ці незвичайні події, починаючи з того, що трапилося в базі…

В рубку поспішно ввійшов Олсен. Його схвильоване, худе обличчя блищало від вологи. Хвилюючись, він заговорив по-норвезьки, потім перейшов на англійську.

— Вогонь маяка Скумкам зник! — вигукнув лоцман.

Усі кинулися на місток.

Кінчалася коротка ніч. Синювате присмеркове світло просочувалося крізь мокру повсть хмар. Ясніше виділялась поверхня моря. Проте було ще досить темно, щоб побачити маячний вогонь. І вони побачили його: як раніше, сяяла крізь мокру півімлу біла світлова пляма на чорному горизонті.

— Ось же він світить, маяк! — крикнув Олсенові Чижов.

— Але його щойно не було, — сказав Олсен.

— Погаслий маячний вогонь засвічено знову, — доповів Жуков від сигнальної щогли.

Білий вогонь маяка Скумкам світив спокійно й рівно, звідки й повинен був світити, як показувала компасна картушка, що мерехтіла біля борту. Ясно уявили собі штурмани приземкувату круглу башту на маленькому острівці з сяючим ліхтарем на її вершині. Вони прекрасно пам'ятали малюнок і опис цього маяка на сторінках лоції Північної Норвегії.

— Начебто не на тому місці він засвітився, де раніше горів, — ледве не сказав уголос Жуков, що весь час не зводив очей з горизонта. Але відразу ж подумав, що міг помилитися. Навіть напевне його ввело в оману переміщення борту «Прончищева», який увесь час повертався на відданих якорях під тиском вітру й хвиль…

Уже давно настав ранок.

Капітан першого рангу стрибнув у вельбот, що танцював біля борту криголама, і кілька рук простяглися підтримати його, такого важкого, неповороткого на вигляд. Але старий моряк навіть не похитнувся, відразу сів на банку. Поряд сидів, дивився з-під насунутого козирка кашкета Андросов.

— А, ви вже тут, — схвально сказав Сливін. Тільки зараз, спускаючись у шлюпку по хиткому шторм-трапу, подумав він мигцем, як важко буде з цією вправою Андросову, що теж мав іти на док. Та Андросов уже сидить спокійно на широкій банці, ніби все життя тільки те й робив, що лазив по шторм-трапу в свіжу погоду…

Лоцман Олсен теж стрибнув у шлюпку.

— Відчалюй! — скомандував Сливін.

Загрібний віддав кінець, баковий відштовхнувся гаком од борту «Прончищева». Гребці вставили кочети й розібрали весла.

— Весла! На воду!

Сливін поклав руль від борту. Дружно злетіли й опустилися три пари весел. Вельбот ішов до доку, який уже знову був з'єднаний буксирами з криголамом…

— Отже? — глянув на Андросова Сливін, упевнено правлячи рулем.

— Отже, товаришу капітан першого рангу, — обізвався Андросов, — здається, з'ясувалося значення слова «трап». І штурман, і лоцман в один голос твердять, що це міг бути тільки обманний вогонь. Справжній вогонь засвітився лише після того, як док торкнувся грунту.

— Добре ще, що Курнаков так вірив у свою прокладку, — сказав Сливін. — Вчасно помітив зменшення глибин. При нашій черепашачій швидкості док тільки торкнувся підводної скелі.

— Значить, Миколо Олександровичу, можна думати, що ми відбулися легким переляком?

— Справді, легкий переляк був. Уявіть собі, що було б, якби док на другій швидкості врізався в грунт. Почало б нас хвилями ламати, розхитувати башти. Вірніше, ніж торпедою, могли вони нас убити.

Матроси прислухалися до розмови. Загрібний Жуков так зацікавився, що мало не «зловив щуку» — глибоко зарив у воду, насилу витяг весло — нечувана річ для такого вправного гребця.

— Але цей вогонь… Якщо припустити, що він засвітився приблизно за милю від маяка… Весь острівець Скумкам завдовжки менш ніж півмилі.

— Ми з'ясуємо це, — похмуро сказав Сливін. Ледь кивнув у бік Олсена, що нерухомо сидів на банці. — Дивіться, як хвилюється лоцман. Це торкається і його інтересів. Резонно зажадав, щоб відправили його на маяк — установити причину аварії.

Очі начальника експедиції на хвилину померкли. Він мовчки правив рулем. Потім заговорив знову:

— Док лише торкнувся скелі, і все ж пробоїна, мабуть, є. Дізнаємось про це, коли водолази обслідують днища понтонів.

— Дуже вже легко вдалося зняти його з мілини, коли завели ми буксири… — сказав Андросов. Русява борода й повеселілі очі Сливіна повернулися до нього. З задоволенням капітан першого рангу витримав паузу.

— Це вас дивує? А пам'ятаєте, я дав наказ, перед виходом із шхер, притопити док? Звернули увагу, як він низько сидів у воді?

Андросов слухав з великою цікавістю.

— Понтони, з яких складається стапель-палуба доку, — це ж порожні металеві резервуари з системою клапанів затоплення. От я й наказав прийняти туди забортну воду. Правда, вага буксированого об'єкту збільшилася, зате зменшилася парусність, док менше зносило вітром в океан. А головне — це дало можливість легко зняти його з мілини.

Як завжди, почавши говорити про улюблену справу, Сливін з особливим смаком входив у деталі морської практики. Але ось обличчя його спохмурніло знову.

— А цей обманний вогонь… У голові не вкладається, що хтось міг піти на таку підлість.

Насувався довгий зріз докових понтонів, що чітко виступав над хвилями. Сливін і Андросов вийшли із шлюпки.

Матроси відпочивали. Заново заведені з доку на криголам буксири