П'єр Сувестр - Порожня труна

аварії, була без пасажира. Найбільше постраждало, звісно, таксі, у якому їхала Амелі. Не знати звідки збіглося ціле юрмище, яке галасувало й хвилювалося, нічого до пуття не роблячи. Підбіг і поліцейський, що бачив усе на власні очі. Проте він, схоже, дбав тільки про те, аби люди не підступали близько до понівечених автомобілів, і відчайдушно сюрчав, привертаючи увагу патрульної служби на велосипедах. Проте перехожі пхалися наперед, прагнучи побачити, що діється, а допомагати ніхто не хапався. З перекинутого таксі чулися моторошні стогони, плач, хрипіння; всі збагнули, що всередині — покалічений пасажир. Але як же його звідти видобути? Кожен радив своє, але ніхто й пальцем не ворушив. І раптом юрба слухняно розступилася, пропускаючи елегантно вбраного чоловіка зрілих літ у циліндрі. І миті не вагаючись, він схилився і крізь потрощені двері зазирнув у таксі Потім не без зусиль витяг з нього жінку, що жалібно стогнала. То була бідолашна Амелі Таверньє. Вона спливала кров'ю, обличчя її було посічене скалками, пошматований одяг свідчив про страшну силу удару.

— Оце так! — бурчав добродій, якому ніхто не допомагав і який насилу тримав жінку, безвладно обвислу на руках. — Оце так! Невже тут усі без серця і ніхто мені не допоможе? — І роздратовано кинув натовпу: — Адже бачите, що пані непритомна, що її покалічило…

Поліцейський почав виглядати якогось автомобіля, щоб відвезти потерпілу.

— Мабуть, — мовив він, — її слід одвезти до аптеки.

На що чепурний добродій зауважив:

— Я і хочу зробити їй цю послугу, адже прибув на площу Трініте відразу по аварії, онде моя машина. — Він повів поглядом на розкішний лімузин, трохи віддалік біля тротуару.

Юрба кинулася йому допомагати. Потяглися десятки рук, і за хвилину нещасна була в розкішному авто; поліцейський ступав за його елегантним: власником.

— Скажіть, будь ласка, — занепокоївся він, — куди ви хочете одвезти цю пані?

Поліцейський намагався роздивитися номер машини, щоб знати, кому вона належить. Елегантний добродій зрозумів його намір.

— Моє ім'я — Міньяс, а ось моя адреса. — Він простягнув візитку поліцейському. А тоді відповів на сержантове запитання. — Бачу, цю даму тяжко покалічено і її слід хутчій доставить до лікарні. Раджу в клініку Поля Дропа, що на авеню Мадрід.

Сержант завагався, адже з ним був лише свисток, а ніхто з колег на підмогу не прийшов.

— Та я, — озвався він збентежено, — і не знаю, чи так годиться… Інструкція велить у таких випадках відвезти потерпілого до найближчої аптеки. А тоді в поліційну дільницю.

Елегантний добродій — Міньяс, бо це й справді був загадковий фінансист, роздратовано стенув плечима:

— Чхав я на ту інструкцію. Я знаю тільки те, що обов'язок кожного порядного громадянина — спершу допомогти ближньому, а вже тоді зважати на інструкції. Адже бачите, що в пані тяжкі травми, вона спливає кров'ю й непритомна. Хірург напевне зарадить там, де простий аптекар опустить руки.

Приголомшений сержант дивився на нього, а Міньяс владно додав:

— Ви знаєте, хто я і де живу. Та й мене шанують на біржі, я вам не перший-ліпший. Гаразд, хлопче, беру на себе всю відповідальність.

Міньяс подав знак своєму водієві, що, мабуть, уже чекав на це, і вмостився біля нещасної жертви. Перехожі, прихилені рішучістю елегантного добродія, дивилися, як лімузин повільно рушив, а тоді, набираючи швидкості, зник на Лондонській вулиці.

Юрба схвальним гомоном проводжала машину.

— Який він добрий, — переказала схожа на перекупку стара жінка. — Не часто побачиш такого жалісливого багатія.

Сержант невдоволено докинув:

— Не слід було йому втручатися.

— Ти диви на нього! — обурився натовп. — Що ж це таке? Де таке видано!.. Ці нероби кинуть тебе здихати на вулиці, аби тільки дотриматися якоїсь інструкції. Іди ти зі своїми інструкціями… Той ошатний добродій вчинив порядно, що повіз потерпілу до лікарні для багатих.

Сержант відчув, що в душі його навіть тішить те схвалення, яким люди вітають власника лімузина. Тож не зовсім упевнено проказав:

— Треба нести службу як годиться, адже так? У мене є інструкції, і я мушу їх дотримуватись… Панове, якщо хтось не проти бути свідком, то я не матиму претензій до того добродія.

Сержантові простягнули кілька візиток, і він поклав їх до сумки. А вгадавши, що неподалік і досі валяються дві розбиті машини, вернувся до них скласти протокол. Там юрмилися люди, і сержант ледь пропхався досередини.

Вийшовши наперед, він грізно гукнув:

— Водії… Де водії обох автомобілів?

Сержант зачекав, але ніхто не озвався. Тоді він звернувся вдруге, ще суворіше:

— Ану-но, водії, дайте я на вас подивлюся!

Ніхто не озивався, а юрбою прокотився гомін.

— Як це їм пощастило втекти? — здивувався хтось.

— Певно, — підхопив інший, — вони з тією ж швидкістю понеслися далі, і досі обоє вже на протилежних кінцях Парижа.

Юрба зареготала, а сержант сердито насупився і голосно висловив те, що його непокоїло:

— Хоч би їх там на споді не було.

З юрби ґаволовів виступив високий, худий та знекровлений чоловік і ввічливо торкнувся рукою капелюха:

— Перепрошую, пане сержант, але гадаю, ви даремно гукаєте тих хлопців. Я бачив цю аварію і мені здалося, що обидва водії чкурнули відразу…

Для сержанта те вже не важило: його більше обходило, щоб ніхто не звинуватив його самого. Та й що сержант міг удіяти? Не бігти ж йому за водіями, навіть якщо ті й утекли. Він повернувся до співрозмовника й запитав:

— Ви будете мені за свідка?

Проте бідолашному сержантові сьогодні не щастило. Чоловіка, що казав про втечу водіїв, вже не було. Він зник у густій юрбі, до якої з Шосе д'Антен та вулиці Кліші вже мчало з півдесятка поліцейських на велосипедах; ті якось дізналися про дорожню пригоду.

Поки на площі Трініте більшала юрба, вузькою і темною вулицею Сен-Лазар до церкви Богородиці Лоретської прямували кілька підозрілих голодранців. Серед них і