П'єр Сувестр - Порожня труна

високий худий чоловік, що підходив до сержанта, — не хто інший, як Газкран. Довгань реготав, звертаючися до Вічкуна: той, звісно, дріботів поруч.

— Розраховано точно! — не вгавав він. — Оце робота! Спрацювало, як годинник. Ніби для кіно знімали! Як же смачно Бедо, котячись у своїй колясі від майдану Пігаль, втелющився в Качанову машину!

Аделя, що йшла з тими волоцюгами, докинула:

— А тій курці в Качановій бляшанці таки дісталося! — І відразу зацікавлено спитала: — А хто той ошатний пан, що нагодився?.. Певно, й він до цього причетний. Скільки то грошви треба мати, аби їздити в машині, де з кожного боку вікна, а зверху — справжнісінький дах! Ото вже багатій!

Газкран і Вічкун перезирнулись і значуще похитали головами, нічого не відповівши Аделі. Певне, добре знали того чоловіка, якого молода потіпаха назвала ошатним паном. Але воліли не признаватись.

Наступного дня, коли блідавий день пробився крізь білі завіси вікна без віконниць, молода бліда жінка повільно розплющила повіки й насилу ворухнула губами:

— Що зі мною? Де я?

Вона спробувала ворухнутись, підвести голову, і з грудей вихопився болісний стогін. Знесилівши, впала назад, на підкладені подушки.

— Господи! — жалісно простогнала вона й заплющила очі.

Друга жінка, певно, медсестра, що сиділа в палаті й стежила за хворою, підійшла до ліжка й стиха мовила:

— Не ворушіться, пані, не ворушіться. Ви ще надто кволі, проте все обійдеться.

У недужої виднілися тільки очі і лоб; решту обличчя було перев'язано бинтами і обкладено тампонами вати. Груди, плечі і шию теж було перев'язано, на білому де-не-де проступали криваві плями. Певно, жінка була неабияк зранена, — і справді, на ліжку лежала Амелі Таверньє. Вчора ввечері завдяки турботі пана Міньяса бідолашну, зомлілу, майже неживу жінку доставили в клініку професора Поля Дропа — її чоловіка.

Амелі нічого про те не знала; Міньяс розбудив професора, і її, нерухому, непритомну, поклали в одну з палат, де й надали першу допомогу. Термінового хірургічного втручання вона не потребувала, потерпілій лише слід було відпочити. Та й Поль Дроп, аби погамувати свою тривогу, посадив біля дружини мадемуазель Данієль: саме їй довірив він у цілковитій самотині цілу ніч доглядати свою дружину.

Невдовзі після цієї пригоди Міньяс і Дроп зустрілися переговорити.

Сидячи віч-на-віч, вони придивлялись один до одного. Поль Дроп немов рентгеном намагався висвітити душу таємничого власника своєї клініки, а Міньяс лиш ущипливо всміхався.

— Зрештою, — затинаючись, почав хірург, — чи не поясните ви мені, що сталося, що призвело до такого нещастя?

Міньяс захихотів.

— Випадковість, любий друже, але вкрай доречна… Що сталося? Ta найпростіше: ваша дружина їхала в таксі через площу Трініте, таксі зіткнулося з іншим таксі. Вашу дружину покалічило, вона в непритомному стані. Я саме проїздив мимо, узяв її і привіз сюди — що може бути простішого!

Та професора долали сумніви.

— Міньясе, — скрикнув він, — я вимагаю сказати правду! Що сталося? Що ви накоїли?

Перемінивши тон і поведінку, Міньяс владно й жорстоко втупився в Поля Дропа:

— Смерть вашої дружини тільки на користь. Вона потрібна для здійснення наших планів, для наших інтересів. Треба, щоб Амелі померла і щоб смерть її ні в кого не викликала підозри. Ніби ви чи я не причетні до неї… Аварія, жертвою якою стала Амелі, всім здається цілком випадковою. Інакше думати немає жодних підстав. Водіїв розбитих таксі не знайдуть, я маю причини бути щодо цього певним. Тож якщо Амелі не загинула в аварії, її слід звідси викрасти і прикінчити. Слухайте мене уважно, Полю. Я здійснив першу частину задуму, я з місця аварії привіз сюди Амелі. Тепер вона у ваших руках. Я почав, а ви завершіть…

Міньяс вийшов, а Поль Дроп безсило обм'як у фотелі, обхопивши голову руками. Він був приголомшений, розчавлений, розбитий цинізмом свого співрозмовника. Що за диявол опосів того Міньяса? Він ні перед чим не зупиняється і, схоже, без найменших докорів сумління іде на найзухваліші злочини, на найжорстокіші вбивства? У мозку професора Дропа наче важко гукали останні Міньясові слова: «Слід її прикінчити». Хірургова душа протестувала проти цього наказу, проти таких ницих порад. Поль Дроп стиснув кулаки і закусив губу, так йому хотілося кинутись і власноруч задушити фінансиста.

XX
«МИ В ЛІСОЧОК НЕ ПІДЕМО…»

Вийшовши з невеличкої клінічної вітальні, Поль Дроп неквапом підійшов до дверей палати, де під наглядом мадемуазель Данієль лежала покалічена дружина; повагався хвилину і вирішив не заходити. Подався прямо додому, в гарненький будинок поряд із клінікою. Проте замість податися до кабінету, що прилягав до спальні, рушив довгим коридором, який вів до таємничих покоїв. Туди, хоч як вона хотіла, він не дозволяв заходити Амелі, коли ще вона, жила зі своїм чоловіком. Професор, і досі сполотнілий, відчув, як у нього пашить обличчя, як обм'якає тіло. Невеличким ключем відімкнув непомітні на тлі дерев'яних панелей потаємні двері, прочинив їх і ступив на гвинтові сходи, що вели на горішній поверх.

У квартирі стояла тиша, а все ж, щойно відчинилися ті таємничі двері, почулося немов радісне жебоніння, що долинало до самого низу. Тонкий, чистий, ясний дитячий голосок співував популярну пісеньку, колискову, якою няні присипляють малих дітей. На ту пісеньку доктор прояснів, очі його зблиснули, а долоні склалися докупи, мовби для врочистої благальної молитви. Професор Поль Дроп, завжди ніби холодний, суворий і неприступний, раптом перемінився. На обличчі відбилася зворушлива ніжність і супокійна лагідність. На очах виступили сльози, а губи мимоволі забурмотіли:

— Я люблю її, люблю, моє творіння… Все своє життя…

І вмовк, зненацька пригадавши слова, якими Міньяс кілька хвилин тому завершив розмову. «Її слід прикінчити», — казав той незбагненний чоловік, Тоді Поль Дроп обурився, але зараз, коли чув жебоніння ангельського голосочка, Міньясова порада не видавалася йому ні ницою, ні жорстокою: адже то була тільки порада, до якої годилося прислухатись.

Професор причинив за собою потаємні двері і обережно, стишуючи