Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

З-за хліва з'явилась Ганна Микитівна з двома відрами, повними сизих огірків. Висипала їх у корито, свіжі, росяні, і від них війнуло пахощами городини.

— Дякую вам за екскурсію, — розгортала огірки. — В Ніни тільки й мови про неї, — і, трохи знітившись, додала: — Інколи цікавиться, чого ви приходили.

А Ніна ні разу мене не запитала. Вона мов забула, ким я працюю, захоплена подорожжю.

— Ви не турбуйтесь, я їй нічого не скажу, — заспокоїв Дубовенко, що вдячно глянула на мене. — Ви не вписали, Ганно Микитівно, про буду.

— Якась буда… — стенула плечима. — Хіба воно важливе?

— У нашій роботі нема дрібниць.

В кімнаті вона дописала до свідчення речення і розписалася під ним. Я перечитав: «Коли проводжала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далеченько так, ніби виднівся дашок буди, в яких ото колись возили хліб». Кладучи до папки аркуш, я не передбачав, як багато важитиме для слідства саме та приписка, на перший погляд безневинна і за змістом непевна.

Я вирушив до прокуратури, щоб віддати Великошичу останнє свідчення. Під'їжджаючи, побачив заклопотаного Балюка, що непоспіхом, наче продовжуючи роздуми над чимось, спускався з ґанку. Він мене не помітив, якби я не покликав його, гальмуючи.

— А, Арсен, — глипнув на мене і відвів знічений погляд.

— У вас неприємності?

— Та ні.

У мене ледве не вихопилось: «А чого ж ви ходили в міліцію?!» Але промовчав, раз сам не казав. Стало прикро, що Балюк нещирий зі мною. У кого ж він був? І з чим? Може, в школу залізли хлопчаки і щось поцупили? Ну, крадіжку від мене він би не приховував. Справжнє зачароване коло: Великошич з чимсь крився, а тепер Роман Гнатович.

— Я здибав Олю, — порушив Балюк незручне мовчання. — Ви не посварились? Вона сумна і якась провина в очах.

Звісно, його стурбував незрозумілий вираз Олиних очей, але згадкою про неї передусім сподівався відвернути мою увагу від себе. Вперше хитрував зі мною Роман Гнатович, незграбно, соромлячись у душі своєї потаємності. Відчував, що наша зустріч обтяжлива для нього.

— Вона нічого не говорила?

— Наче Василь збирається до Вінниці на роботу.

— Чого ж йому їхати від них?

— Там є підприємства глухонімих, гуртожитки. Хлопець у літах, хоче влаштувати своє життя, мати сім'ю… А ти хіба не чув?

— Оце вперше од вас, — і в мене майнула думка, що тепер Сава Архипович залишиться сам, коли одружуся на Олі. І вона, жаліючи батька, знаючи, що я не залишу матері, вирішила вдатися до ревнощів, щоб нам розійтись. Ні, втішав сам себе, Оля на таке не здатна. Надто вже несерйозна пр ключка — Ніна.

— Я сьогодні прийду допоможу, — пообіцяв Балюк. — Без Василя перекриття затягнеться, а барометр показує на дощ.

— Коли ж він їде?

— Ніби в середу.

Справді, Хаварі в нашому місті не знайти собі пари, а хлопець він роботящий, не хуліган і до чарки не ласий. Напевне, важко Олі і Саві Архиповичу розлучатися з ним. Василеві теж нелегко, стільки років проживши вкупі, маючи Олю за сестру, а Придибу за батька. Звичайно, він їх не забуватиме і вони його.

Сергій Антонович, сидячи за столом, кинув на мене уважний погляд, звівши голову від листівки з друкованим на ній портретом. Поруч лежала папка з матеріалами всесоюзного розшуку.

— Приніс?

Я подав йому свідчення Дубовенко. Він читав його, а я дивився через стіл на листівку, на якій насилу розібрав перевернуті літери і великий напис: «Сіванич Марта Йосипівна», далі дрібні літери зливалися у суцільні смужки. Портрет до пуття не розгледів. Навіщо воно Великошичу? Роззирнувся по кабінету, мовби надіявся знайти в ньомусліди перебування Балюка. А чи тут був Роман Гнатович? Коли б жінка — пахло парфумами. Балюк курить... Ні залишку диму, ні попільниці на столі. До кого ж він приходив і з чим? По Сергію Антоновичунічого не видно: обличчя спокійно-заклопотане, зосереджене. Раптом він уголос прочитав:

— «Коли проводжала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далеченько так, ніби виднівся дашок буди, в яких ото колись возили хліб», — і прискіпливо глянув мені в очі, наче хотів переконатись, чи справило речення на мене враження. — М-да!.. — не то задоволено, не то розчаровано сказав, відімкнув сейф і поклав у папку аркушик. Я встиг помітити, що папка не підписана. — В тебе ніяких новин?

— Ні.

— З Олею не помирились?

— Дується… Я бачив Балюка.

— І що, визвався стати посередником між вами? — пожартував, вдало обминаючи питання: Де?

Зрозумів, що Сергій Антонович приховував відвідини вчителя.

— Ми вже якось самі, — буркнув зводячись.

Великошич мене не затримав і не сказав жодного напутнього слова. Він остаточно усунув мене від розшуку, навіть не спромігся пояснити, з яких причин, не зважаючи на те, що я міг образитись. Прагнув не перейматися його ставленням до себе, але ж невідворотно поставало питання — чому? І нікуди від нього не дітись, як би не грав із собою в піжмурки.

У коридорі зустрів сержанта, що ніс старі, поруділі, довоєнного фасону черевики на високому каблуку. Авжеж, я їх бачив: учора, коли їздив на глинище, де натрапили на останки жінки. Сержант завернув до наших кабінетів, і я почув, як він по стукав до Сергія Антоновича. Балюк таки згадав чиї черевики! А мені не сказав. Дивно повівся Роман Гнатович. Булонад чим помислити.

Того дня я дофарбував паркан, а після п'ятої години прийшли Горак, Василь і Балюк. Взялися за дах. Я їм допомагав, нишком стежачи за Романом Гнатовичем. Але, крім утоми на обличчі і настороженості в очах, нічого не помітив. Учитель жартував з Василем, співчував Саві Архиповичу, що залишався без прийомного сина, а Горак сумно посміхався, журливо кивав головою, переймаючись долею Придиби.

Працювали до темноти, але решту даху перекрили. Залишилося приладнати ринви — і хата, мов дзвін.