Андраш Беркеші - Агент №13

і молодого чоловіка, який вибіг із ресторану і гукав услід дівчині. Правда, марно, бо пан Меннел з Ілонкою кудись чкурнули.

— Дуже гарно з її боку! — обурювався Казимир.

Перед будинком зупинилась автомашина, і до кімнати увійшов майор Балінт. Казимир підвівся і хотів піти, але майор притримав його за руку.

— Пане інженере! — сказав він. — Ми чекаємо від вас відповіді на два запитання. Перше: чим ви доведете, що дев'ятнадцятого вночі були в Будапешті? Друге: чим ви підтвердите, що по дорозі назад дійсно ремонтували машину і повернулися в Балатонемед після десятої години?

Казимир швиргонув недокурок у вікно.

— Добре, я подумаю, — відповів він. — А ви, товаришу майор, тим часом теж подумайте, чим ви зможете донести, що дев'ятнадцятого вночі я не був у Будапешті, що по дорозі назад не ремонтував машину і повернувся в Балатонемед ще до десятої години. Я можу бути вільний.

— Якщо вас не цікавлять мої докази, то можете йти, — відповів Балінт.

— Докази? — Казимир запитально глянув на майора.

— Так. Учора ввечері двоє наших слідчих чекали на професора Таборі перед дверима вашої квартири у Пешті. Ми увійшли разом. Це було нелегко, бо по той бік дверей лежала ціла купа газет і журналів, що їх накидав листоноша. Серед них були і газети та листи за вісімнадцяте число. Хіба не дивно, що дев'ятнадцятого вночі ви не підняли їх з килимка у коридорі?

— Я не адвокат, — після короткого роздуму відповів Казимир, — але якби я був ним, то відповів би на це, що ті газети хтось міг підкинути ще вчора вранці. Будь-хто, навіть самі слідчі.

— І це поштове повідомлення теж? — посміхнувся Балінт, простягаючи аркуш. — Будь ласка, воно на ваше ім'я.

Казимир узяв папірець. Повідомлення було датоване; вісімнадцятим числом: «… одержати дев'ятнадцятого або щодня з восьмої до двадцятої години на головпоштамті…»

— Ну, що ви на це скажете?

Казимир усе ще перечитував повідомлення, потім повільно простягнув його майорові.

— Візьміть! Воно ж адресоване вам, — відвів його руку Балінт.

— Я можу бути вільний?

— Поки що ви вільні. І добре подумайте над цим.

Казимир узяв валізу і, не попрощавшись, пішов.

— Ач який сердитий, — зауважив Шалго. — Міклоше ви теж його підозріваєте?

— Не менше, ніж Гейзу Салаї. Обоє вони брешуть. Але де ж Губер? Чому він затримується?

Шалго глянув на годинник.

— Прийде. — Потім звернувся до Лізи: — Ну як, ожила та штукенція?

Ліза ствердно кивнула головою.

— Трохи ожила. Тепер з її слів ти зрозумієш, чому вона так довго мовчала, — сказала жінка і вийшла в другу кімнату.

Балінт здивовано примружився на Шалго:

— Про що це ви, га?

— Та так собі, нічого важливого, — знехотя відповів старий. — Це ми з Лізою випробовували одну річ.

Тим часом жінка повернулася з мініатюрним магнітофоном японського виробництва, поклала його на стіл і ввімкнула.

«Код ви теж розшифрували, бавлячись?»

— Хто це? — тихо спитав Балінт.

— Вальтер Герцог.

«Мусив розшифрувати».

Майор впізнав голос Губера.

«Скільки вам за це пообіцяли?»

«Ви зовсім збожеволіли, Герцог!»

Почувся удар, потім слова Герцога:

«Це тільки завдаток, старина».

«Про це ви ще пожалієте. Так, так, Герцог, пожалієте й дуже».

«Покаяння, то велика цнотливість».

Знов почувся удар.

«А це за те, щоб мені було за що пожаліти».

«Підійдіть до радіатора, загляньте за нього».

Шалго тихо свиснув.

«Я не мав сумніву, що вигадаєте щось».

«Загляньте за радіатор!»

В магнітофоні почулися кроки, пролунав далекий грім, потім шум і тріск.

— Це він зняв апарат зі стіни, — пояснила Ліза.

«А мені він подобається, бо чутливіший і надійніший…»

Магнітофон замовк.

— Вимкнув апарат, — сказала Ліза.

Балінт підняв здивовані очі на Шалго.

— Це ви встановили апаратуру?

— Слово честі не я! Моя рука й не пролізе за радіатор.

— Не викручуйтесь! — спохмурнів Балінт. — Адже знаєте, що через це буде шум.

— Та кажу ж вам, що це не я, а Ліза!

— Ви, тіточко Лізо?

— Знаєте, це було так, — заторохтіла Ліза. — Якось я прибирала квартиру і знайшла стару апаратуру. Шалго запевняв, що вона справна, а я — ні. От ми й побилися об заклад.

— Я виграв, — сказав старий. — Мені поталанило.

— Чому ж ви не сказали про це полковникові Карі або мені?

— Слово честі, забув. Усе думав сказати і якось забував. Дивно… — Він звернувся до Лізи: — Герцог забрав апарат із собою?

— Ну що ти, любий, — сказала Ліза ображено. — За кого ти мене вважаєш? Я відібрала в нього. — Вона вийняла з-під фартуха пістолет Герцога. — І цю іграшку забрала. Заряджену. — Ліза передала пістолет Балінтові.

— Ну й ну! — похитав головою Балінт, потім спитав:

— А де Губер?

— У винному підвалі. Герцог хотів убити того щасного чоловіка.

— Дай-но, люба, я тебе розцілую! — весело сказав Шалго. Він міцно обійняв жінку і поцілував. Потім звернувся до Балінта: — Тепер ти розумієш, чому я не викидаю старих речей?

— А Герцог утік? — схаменувся Балінт.

— Та де там! Він теж у підвалі, разом зі Губером.

— Що ж ти наробила, люба, — спитав Шалго з удаваним докором. — Іноземного журналіста — і раптом просто так собі замкнути у винний підвал! Без жодної санкції, без наказу!

Ліза вийняла з кишені «телекс».

— Ось наказ, — посміхнулась вона, передаючи аркуш Балінтові. — Це наказ