Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

Я завжди тебе кохала і кохаю нестямно, як тільки може кохати жінка. Я тебе кохаю і хочу, щоб ти був моїм… Нині, в цю хвилину, я відчула, що не можу без тебе, і злякалась, і, щоб утекти від самої себе, відійшла од вікна, біля якого стояла.

О, ти не знаєш, як мене п'янило б твоє кохання, коли б воно було шлюбне! Я навіть не наважуюсь уявити собі такого щастя! Я хочу, щоб ти знав, як нелегко дається мені ота жорстокість, та обережність, за які ти не раз мені дорікав. Знай: я мучусь, але відколи кохаю тебе, мені дорогі стали і тінь твоя, і журба моя!..

Чому ти просиш у мене те, чого ми ніколи не будемо мати? Тож я і дивлюсь на тебе, як на вічну й неможливу любов. Чому не береш те, що я можу дати тобі?

Слухай мене, щастя моє. Якщо любиш, то не можеш зичити мені зла. Я не змогла б жити з матір'ю, обманюючи її у рідній оселі… Ти помітив, я мовчу тут про все, що хоч трохи стосується шлюбних обов'язків, якими, ти сам добре знаєш, я не дорожу? Нині я знайшла в собі силу, щоб зносити докори сумління та горе, і кажу тобі: я щаслива, бо живу і знаю тебе… Але якби я дозволила собі поступитися, то, присягаюся своїм коханням, була б найнещасніша в світі!

Ти не приходь більше, єдине світло моєї душі! Я можу стерпіти все, лиш не твою зневагу і не розлуку з тобою. Я не прошу любити мене, я благаю, щоб ти розлюбив. Я звертаюсь до твого кохання і співчуття, і навіть не відчуваю приниження, бо перед тобою не маю гордості. Ні-бо, приходь! Хочу бачити тебе й чути, хочу, щоб твоє життя пломеніло разом з моїм, хоч вони й не можуть з'єднатись, хочу твого кохання і поцілунків, якщо вони в тебе знайдуться для твоєї нещасної

Згорнула лист удвоє, поклала в химерну металеву шкатулку. Потім, не роздягаючись, лягла на ліжко. Ось ще трохи припізніє, і вона непомітно перебіжить через сад і покладе шкатулку з листом у щербату вазу в огорожі, що правила їм за поштову скриньку.

Марсіаль, напевне, завтра забере листа, бо щодня приходить у їхній сад.

У гріх сеньйора де Хакоб впала непомітно, як це буває, коли схиблюють доброчесні.

Коли вона з матір'ю, братом, сестрою і чоловіком повернулася з Іспанії, мучили її дві великі біди: лікарі визнали батьку безнадійно хворим, а чоловік зовсім її не кохав. Сеньйор Вільялоса від самого початку не схвалював того шлюбу. Сім'я Хакобів давно вже розорилась. Про них не можна було почути чогось поганого, але й доброго було не чувати. Тож батькові не вельми подобалось, що Діонісіо стане чоловіком його дочки. Йому ввижався фальш в очах того ферта, який над усе дбав, щоб у нього блищали нігті,— більше, ніж про порядну посаду. Та, коли похопилися, було вже пізно: Амада впіймалася в сіті цього молодика, а вона, серйозна й мрійлива, завжди доводила все до кінця. Сеньйор Вільялоса виховав і вивів на добрий шлях своїх дітей, та на цьому й заспокоївся. Він покликав до свого кабінету Амаду, лаконічно виклав їй свої побоювання, а далі дозволив дівчині, якій ще не минуло й двадцяти років чинити свій розсуд.

— Отже, зваживши все, дочко, — закінчив він, — ти вирішила вийти заміж? Ти добре обміркувала?

— Так, тату.

— Ти кохаєш його?

Вона кивнула головою, щоки її пломеніли, мов червоні троянди.

— Коли так, — промимрив високоповажний добродій, — мені нічого більше сказати. Хай сповниться божа і твоя воля.

Сім'я Вільялосів була ще багата. Мала родовий будинок в Серро, добру ренту від орендарів і землі в різних місцях острова. Але все-таки скасування рабства дуже відчутно вдарило по їхніх, колись величезних, достатках. Подружжя мало трьох дітей. Старша дочка Карідад пішла в монастир; син Маріо якийсь час служив моряком, а тоді став, як і батько, чиновником; Амада була наймолодша, й батьки покладали на неї найбільше надій. Тому її шлюб завдав такої прикрості сім'ї, хоч признатися в цьому ні батькові, ні матері не дозволяла гордість. Діонісіо Хакоб, який був усього тільки адвокатом, дістав гроші на весілля від своїх родичів і поїхав з дружиною в Швейцарію, плекаючи в душі надію, що тесть, хворий на рак, скоро помре. На жаль, гроші скінчилися раніше, ніж рак звів у домовину сеньйора Вільялосу, і Діонісіо з молодою дружиною змушений був іти в прийми до тестя. Старий і не заперечував. Безнадійно хворий, він хотів бодай щось іще залагодити на цім світі, надіявся, годуючи зятя, не дати йому спіткнутися, надіявся, тримаючи біля себе, якось уберегти його. Але на заваді йому стала хвороба: довелося думати про інше, готуватися до смерті.

А сеньйора де Хакоб, придивившись до чоловіка ближче, зрозуміла, що її серце помилилось. Діонісіо Хакоб розвіяв її наївну віру, її мрії. Вона була сентиментальна й ніжна, а він — цинік, скептик і себелюб; Тільки й мав, що красиві очі, стрункий стан і вишукані манери. Він бачив у ній лише гарненьке дівчисько і небавом зробив її співучасницею своїх любовних пустощів. І вона поклала собі нізащо не мати дитини від того світського фертика, спритного і в'їдливого аж до жорстокості. Ні, не таким мав бути її чоловік. Він з'являвся їй у мріях як напівбог, великодушний захисник, що за правом, наданим йому релігією і людьми, переступає закони скромності й водночас лишається непогрішним.

Через три дні після весілля Хакоб ненароком знайшов кілька купюр по п'ять дуро, що їх сеньйор Вільялоса дав доньці на дрібні витрати. Анітрохи не ніяковіючи, забрав їх і, ховаючи в гаманець, сказав:

— Дівчинко моя, буде ліпше,