Надія Павлівна Гуменюк - Коханий волоцюга

віддала тебе в сиротинець. Ти жодного разу не написала мені. Але я все про тебе знаю. Знаю, що ти змінила ім’я й прізвище — поскаржилася, що тобі огидне все те, що нагадує про людей, які зреклися тебе, і тобі пішли назустріч. Знаю, де ти вчилася і працювала. Ти й не задумувалася, за що тобі в інтернаті і технікумі, чи то пак, коледжі, видавали чималі суми допомог і премій, яких ти, до речі, не заслуговувала.

Ти так тужила за тим хлопчиком… Як ти за ним плакала!.. У нашому роду ніхто ще не плакав через чоловічу стать. Хіба що з ненависті. Це через нього ти не хотіла їхати із села. Може б, він… Андрій тебе дуже любив. І може, той подорожній, що на кілька ночей приблукав до нашого дому, правду казав?.. Його любов могла б… Не знаю! Нічого не знаю! Я об’явила всім, що тебе зразу ж удочерила сім’я з Америки й адреси ніхто не дає, бо не можна порушувати закон про таємницю удочеріння.

Ти тут. Отже, я помилилася. Ти не знайшла поза цим домом того, чого тобі так бракувало в ньому. Сталося найстрашніше. Ти зробила це. Правда, Ольго? Тому ти вдома. Ми всі ховаємося у цьому домі, коли заховатися більше немає де…»

***

Віола кинула лист на стіл і заплющила очі. Так. Вона це зробила. Не було нікого у неї за плечима. Не було ніякого сріблястого автомобіля. Вона його придумала. Давно. І сама повірила. Щоб у випадку чого… Скільки разів у хвилини відчаю вона думала: от якби ненависть убивала… Все почалося з Тертки. Як вона ненавиділа цього ґвалтівника-рецидивіста, який навіть рідну матір не шкодував… Скільки разів била його поглядом. Він відчував її силу. Але це ще більше роздражнювало його. Він грав зі смертю. І догрався. І їй зовсім його не жаль. Але чому все сталося саме того дня? Гроза… Так-так, допомогла гроза. Коли сила стихії з’єдналася з силою її ненависті, сталося так, як вона не раз бачила в своїх видіннях, те, що вона вже не раз робила в думках.

Вона тоді була приголомшена. Просто приголомшена. А наступного дня вирішила переконатися, що може спрямовувати поглядом енергію ненависті і вбивати нею. Другим мав загинути Праскін. Але вранці, коли вони сварилися, було сонячно. А під вечір знову почалася гроза. Після того, як Праскін упав, вона відчула себе всесильною. Це почуття переповнило її. І вона сміялася, сміялася, сміялася. Дурні люди. Що вони подумали? Що в неї істерика? Ха-ха… Якби вони знали, хто перед ними…

Подумки вона складала список тих, від кого звільнить місто. Список негідників, злодіїв, ґвалтівників, убивць… Капітан Бондаренко не належав до цієї категорії. Але ж він міг перешкодити їй виконати цю місію. Вона просто злякалася, коли сказала йому зайве і зрозуміла, що він докопається. Його не треба було вбивати. Не треба було… А потім виявилося, що Праскін — зовсім не той Праскін… Вона заплуталася. Ненависть — така страшна зброя… Господи, що вона наробила! Вона ж їх зовсім не знала. Ні Бонда, ні брата Праскіна…

— Оленя, я знаю, що ти тут! Відчини! Оленятко!..

Хтось відчайдушно стукав у двері.

Оленям її називав Андрій. Але це було так давно. В іншому житті. Того життя вже немає. Тепер вона не знає, хто вона. Ольга?.. Віола?.. Інопланетянка?.. Клон?.. Мутант?.. Акумулятор?..

Оглавление Синдром вічної любові   Вовчиця   Перс і ласунка   Коханий волоцюга   Самотня жінка бажає познайомитися, або Ігри для риб   Фанатка   Волошковий монстр   Осіннє танго   Дім для клонів