Надія Павлівна Гуменюк - Коханий волоцюга

Вісім маленьких повістей про кохання. Вісім простих історій, що поцілять у саме серце, пройдуть наскрізь і залишать по собі спогади… Спогади про своє. Бо в кожного з нас є історія, переживши яку розумієш, що вже ніколи не будеш таким, як раніше. А якою вона була — запаморочливо щасливою чи пронизливо болісною або тою та іншою одночасно, — мабуть, не так уже й важливо. Важливо, що вона привела тебе до себе.

Вісім маленьких повістей про те, що непідвладне рокам, що не порівняти з актуальними подіями та бурхливим сьогоденням, бо воно не залежить від чинників часу. Вісім повістей про кохання.

Про «вовчкувату» Любку-однолюбку та почуття людини, затаврованої словами «не така, як усі»…

Про те, що гонить з дому в дорогу, але знов і знов повертає до жінки, яка чекає.

Про усвідомлення: дорогу та жінку неможливо пізнати до кінця, дорогу та жінку неможливо підкорити…

Про «заборонену» пристрасть — до чоловіка сестри…

Про дім без любові, що схожий на холодний акваріум з мовчазними рибами…

Про зраду своєму призначенню, про змарнований талант, а отже, і зраду самого себе…

Основна тема збірки малої прози Надії Гуменюк «Коханий волоцюга» — стосунки чоловіка та жінки. Письменник, який береться за цю тему, наражається на певну небезпеку. Він мусить бути гранично відвертим та особливо прискіпливим до нюансів і напівтонів. Від того він стає незахищеним, оголеним у своїй щирості. Це дуже складно — писати про кохання, хоча на перший погляд може видатися, що навпаки.

Якими є чоловіки у прозі Надії Гуменюк? Різними, як у житті. Але симпатії автора належать герою уважному та надійному, позбавленому егоїзму, з вуст якого легко злітають пестливі слова… Він делікатний, проте готовий до вчинків, а іноді й до самопожертви. І він не завжди зрозумілий для тієї, хто поруч.

«Що з ним діється останнім часом? Якийсь… як зламана іграшка… Ходить неприкаяний дощовим містом, а тоді вривається до своєї майстерні, замикається і пише, пише… Що? А хто його знає. Каже: те, що давно хотів, те, що треба встигнути, бо життя минає. “Минає, минає, русалонько! Я просто фізично відчуваю, як воно витікає з мого тіла. Впаде у Лету, і сліду від мене не залишиться. І що я скажу Всевишньому? Що змарнував його дар? Що прожив, як… Ні дитини, ні картини. Хіба що той твій портрет з волошками…”»

Вчасно зрозуміти одне одного, вчасно підтримати, надто у важливій справі життя — це є необхідною складовою у стосунках двох людей. То про що ж тоді повість «Волошковий монстр»? Як на мене, не так про кохання, як про змарнований талант. Про запізніле прозріння. Хоча, можливо, інший читач прочитає про інше.

Книжку варто розгорнути навмання. Щоб зрозуміти, чи вона твоя, чи виникне бажання її читати. Одного абзацу достатньо. Наприклад, такого.

«І який же я вам діагноз маю поставити? Синдром вічної любові? Чи, може, синдром глибокого звикання? У нашому з вами віці більше підходить друге. Бо кохання — то справа молодих, а далі воно плавно переходить у звичайнісіньку банальну звичку. Але треба мати мужність і відвикати…»

…Осінній сад. Сільська хата, притулок для немолодої сімейної пари, ці двоє щойно приїхали з міста. Жінка розпачливо перебирає ключі на долоні: не ті узяла… Але поруч чоловік («А якби тебе не було зі мною? — Таке скажеш — якби… Це неможливо — я завжди з тобою»). Попереду — останній акт у реалістичній п’єсі про цих двох, і хвороба все впевненіше почувається між ними третьою. Слова, сказані дуже давно — «у біді і в радості, поки смерть не розлучить нас» — наповнюються правдивим змістом, як запах жовтневого листя. І залишається надія.

«…навіть на останній стадії, коли хворі вже не пам’ятають і не впізнають нікого, до них іноді повертається пам’ять — ненадовго, всього на мить чи на кілька хвилин. Ніхто не може пояснити цю загадку хвороби Альцгеймера, ніхто не може спрогнозувати, коли це станеться. Але він буде чекати. День за днем, тиждень за тижнем. І коли Лінда на ті кілька хвилин повернеться в цей світ, вона не буде самотньою».

Кожна жінка, і та, якій вісімнадцять, і та, яка на півстоліття старша, кожна, кожна прагне колись, щасливої чи тяжкої хвилини, почути від чоловіка поруч:

«…чия любов не дожила до старості, тому просто не пощастило в житті. Правда ж, люба?»

Галина Вдовиченко

Весільна перезва протяжно охнула, голосно хлипнула, хилитнулася вперед-назад, як ще не загуслий холодець у мисці, і зупинилася. Тільки хтось із музик, що пританцьовували позаду веселого юрмиська, гупнув ще разів два в бубон — невпопад і вже геть не до ладу. Молода інстинктивно вхопилася руками за округлий животик, хитро замаскований розкішним вельоном. Молодий оторопіло втупився поперед себе — у сіру прояву, що вискочила з осіннього туману, як Пилип з конопель, і