Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

- В книжках прочитав?

- Навіщо? Дзвінок друзям, туди, де є метро - в Москву, Ленінград, Свердловськ і Новосибірськ. І взагалі, мій друже Олексо, кажу вам як професійний знавець людської психіки: найчистісінька правда дуже часто виглядає стовідсотковою брехнею. І навпаки… якби мій золотий металіст вийшов у Києві зі станції метро “Жовтнева” і чомусь забув, в який бік повертати на Лагерну, то ніхто б йому психбригаду не викликав. Узяли б під руки і відвели додому, бо це недалеко. Під самі двері.

Отут уже мені недобре стало, як тому “Максиму Горькому” на чужій станції під Волгоградом:

- Так ти що хочеш сказати? Що то все не маячня божевільного і не втрата пам’яті, а щось таке, в чому ти без допомоги такого ж божевільного, як і сам, мента не розберешся?

- Я хочу сказати тільки те, що він справді сів у київське метро, задрімав, почув крізь сон: станція “Жовтнева”, вискочив в останню секунду… а от що було далі… можливо, щось би він та й згадав, але мої колеги благополучно і, боюсь, остаточно відбили у нього пам’ять інсуліновими шоками. Або є ще один варіант, про який би мені не хотілося думати: у спецлікарні з нього витягли-таки всю правду, а потім професійно загнали її на такі глибини, що можна спокійно списати клієнта у рядовий дурдом.

- Стривай-стривай, я, здається, збагнув, що ти маєш на увазі. Якщо я у Москві, стоячи посеред вулиці Горького, запитаю у перехожих, як мені пройти до Кремля, то мені спокійнісінько пояснять або навіть проведуть. Але якщо я пророблю те ж саме посеред вулиці Горького у Києві, то мені навіть ДАІшники зроблять „ку-ку” з відповідним жестом і порадять виспатись. А якщо я наполягатиму?…

- Викличуть психбригаду. Інспекторе, мені подобається хід ваших думок. Але, здається, і справді пора налити.

Від автора: спеціально для молодого покоління. Після розпаду СРСР вулиці Горького у Москві повернуто її первісну назву - Тверська. Характерно, що частина старої київської вулиці з тією ж назвою після сорокарічного фігурування в якості вулиці Патриса Лумумби знову стала Тверською, а вулиця Горького у тому ж таки Києві перейменована у вулицю Антоновича. Як там колишній нижегородський міщанин Олексій Пєшков перевертається в могилі - можна лише уявити.

Перейменувань було багато, але вулиця Лагерна так і залишилася недоторканною, незважаючи на свою відверто російськомовну назву. Містика якась!

Олекса Сирота:

Ми з моїм другом Борисом помовчали, потім ще випили. Він сто грамів коньяку, я - півсклянки (хто чим міряв). Після чого до мене повернулися дедуктивні здібності. І асоціативне мислення.

- Я особисто, докторе, знаю лише один випадок таємничого перенесення радянської людини за тисячу кілометрів від його домівки. Це коли одного дуже відомого композитора-пісняра його колеги впоїли до анабіозу в ресторані московського аеропорту Шереметьєво, потім власним коштом завантажили в літак і він прийшов до тями у Петропавловську-Камчатському. Без грошей, але в дружній компанії з потужним бодуном. Якщо ти вже взявся бавитися у детектива, то може поясниш мені, ідіоту-інваліду, свою версію?

- Прошу. З метро “Жовтнева” на вулицю Лагерну можна йти двома шляхами. Перший - вгору сходами, а потім під ліхтарями повз гастроном-пошту-хімчистку до самого під’їзду. Зручно, але довше. А можна низом через парк. Фактично без сходів, у темряві, зате швидше. Наш пролетар обирає другий варіант. Пізній вечір, хоч в око стрель, з паркової флори виходить паркова фауна - місцеві хулігани. Ударник одержує в голову, у нього все вигрібають з кишень і лише після цього думають, що з ним робити далі. На “мокре” не підуть - ще не доросли, але залишати на місці небезпечно, раптом хтось наткнеться. Момент істини: за сто метрів вниз по схилу - залізнична гілка. Через Петрівку-товарну, Дарницю, далі - на схід чи північ. Там час від часу зупиняються товарні поїзди. Непритомного чолов’ягу тягнуть вниз, закидають у порожній вагон чи на платформу - і вперед! Якщо били на совість - отямиться лише вранці. Вдень товарняки йдуть, як правило, без зупинок. Доки прийшов до тями, доки зорієнтувався, доки поїзд зупинився - ось тобі і станція “Максим Горький”. Як професіонал-психіатр можу навести тобі сотні прикладів неадекватної поведінки людини після міцного удару по голові. Бувало, що люди раптом забували рідну мову, зате починали вільно говорити якою-небудь екзотичною іноземною. Запитання є?

- Дорогий мій Ватсоне, ти, звичайно, рідкісний зануда і з будь-якої нормальної людини зробиш свого пацієнта. Але… якщо ти такий розумний, якщо все так елементарно, то чому б тобі не зняти трубочку і не подзвонити до нас в міську Управу в відділ розшуку тих, що зникли безвісти. Поділився б із ними своїми аналітичними розробками, тобі б іще велике спасибі сказали. Ну, і відро сліз від вдячних родичів теж забезпечено: така радість, така радість. Але є у мене одна мале-е-е-сенька підозра: якби все було так просто, то ти б мені битий вечір голову не морочив. Бо як радянський лікар і десь навіть знавець людської психіки цінував би мій час. Так що ж там насправді?

- Та так. Як ти кажеш - дрібничка. Зате суттєва. Бо ставить усю цю ситуацію в позу, абсолютно неприпустиму для радянської моралі. Розумієш, Олексо, моя версія прекрасно пояснює переміщення в просторі. Але не в часі.

- А це ще як?

- А так, що він сів, якщо вірити тому, що записано в основній історії хвороби у київське метро рівно за чотири роки до того, як вийшов з нього на станції “Максим Горький-товарна” Приволзької залізниці і плюс рік у лікарні. Так чорним по білому і записано: “Глибока амнезія (себто, втрата пам’яті) повністю перекриває всі спогади про події останніх п’яти років життя пацієнта. Хворий детально описує факти