Корнелія Функе - Володар драконів

Бен провів рукою по стародавніх мурах, затримавшись на кам’яній квітці орнаменту. Потім він подивився на Лунга.

— Ти не розповідав мені, що володієш такою силою, — сказав він. — А тобі траплялося вже когось зцілити?

Дракон кивнув і нахилився до нього:

— Звичайно. Кобольдів, поранених звірів — усіх, хто ставав під моє полум’я. От лишень людей не зцілював ніколи. Там, де ми із Сірчаною шкуркою жили, люди гадають, ніби полум’я дракона спалює й руйнує. А ти хіба думав інакше?

Бен похитав головою.

— Мені, звичайно, не хотілося б вам заважати розповідати гарні легенди, — буркнула Сірчана шкурка, — але ви тільки погляньте у небо!

Круки знову підлетіли ближче і з хрипким карканням кружляли над банею гробниці.

— Пора відігнати цих хлопців, — Сірчана шкурка присіла поруч із Беном на кам’яного дракона і сунула руку в свій рюкзак. — Відтоді, як ми позбулись того крука над морем, я весь час ношу з собою добру жменю каміння.

— Ага, ти хочеш застосувати слину кобольда, — сказала Віта Візенгрунд. Сірчана шкурка відповіла задоволеною посмішкою:

— Саме так. Ось дивись, — вона вже хотіла плюнути собі на лапу, але Мухоніжка раптом зіскочив з плеча Бена їй на шию.

— Сірчана шкурко, — схвильовано закричав він, — Сірчана шкурко, нехай Лунг дихне полум’ям на твій камінь!

— Навіщо? — Сірчана шкурка здивовано подивилася на нього, а потім невдоволено зморщила ніс. — Чого тобі взагалі треба, крихітко? Не лізь у справи, на яких не розумієшся. Це чари кобольдів, ясно? — І вона знову витягла губи, щоб плюнути на камінь.

— Вперта гостровуха кішко! — заволав Мухоніжка в розпачі. — Невже ти не бачиш, що це не звичайні круки? Чи в тебе очі лише на те, щоб відрізняти один гриб від іншого?

Сірчана шкурка злобно загарчала на нього:

— Що ти верзеш? Звичайні собі круки.

— Та ні ж бо! — Мухоніжка так збуджено розмахував руками, що мало не впав. — Крук від крука відрізняється, всезнайко ти наша! І цих круків ти можеш лише розлютити своїми безглуздими камінчиками. Вони полетять і поскаржаться своєму господареві. Вони розкажуть йому, де ми, і він нас знайде, і тоді…

— Не хвилюйся так, Мухоніжко, — сказав Бен, заспокійливо поплескуючи гомункулуса по спині. — То що ж нам робити?

— Полум’я дракона! — вигукнув Мухоніжка. — Я читав про це в одній книзі. У книзі професора. Воно може…

— Воно може перетворювати зачаровану істоту на того, ким вона була раніше, — сказав Барнабас Візенгрунд, задумливо поглядаючи на небо. — Справді, про таке розповідають. Але з чого ти взяв, дорогий Мухоніжко, що це зачаровані круки?

— Я… я… — Мухоніжка відчув на собі підозрілий погляд Сірчаної шкурки. Він хутко видерся назад Бенові на плече. Але хлопчик так само дивився на нього з подивом.

— Справді, звідки ти знаєш, що вони зачаровані? — запитав він. — Лише через те, що у них очі червоні?

— Ну так! — із полегшенням вигукнув гомункулус. — Звичайно. Тому що у них очі червоні, саме через це. Адже загальновідомо, що у зачарованих істот очі завжди червоні.

— Ось воно як? — Віта Візенгрунд подивилася на чоловіка. — Ти чув про таке, Барнабас?

Професор похитав головою.

— У тебе теж очі червоні, — гарикнула Сірчана шкурка, впритул дивлячись на гомункулуса.

— Звичайно! — сердито відповів він. — А гомункулус, по-твоєму, це не зачарована істота?

Сірчана шкурка продовжувала підозріло поглядати на нього.

— Ви краще спробуйте, — втрутилася Гіневер. — Що тут розпатякувати? Адже ці круки справді дивні. Спробуйте, може, Мухоніжка правий.

Лунг подивився спершу на дівчинку, потім на круків, розмірковуючи.

— Що ж, спробуємо, — сказав він, нагнув шию через плече Сірчаної шкурки і легенько дмухнув блакитними іскрами на камінчики у неї в лапі. Сірчана шкурка, насупившись, дивилася, як гаснуть блакитні іскри, залишаючи на каменях слабке блідо-блакитне мерехтіння.

— Слина кобольда і полум’я дракона, — пробурмотіла вона. — Подивимося, що з цього вийде, — потім вона поплювала на кожен камінь і ретельно розтерла слину. Круки підлетіли ще ближче.

— Ну постривайте! — вигукнула Сірчана шкурка. — Зараз ви у мене отримаєте подаруночок від кобольда!

Вона стрибнула на голову кам’яного дракона, замахнулася, націлилась і пожбурила спочатку один камінчик, потім другий. Обидва улучили в ціль. Але цього разу вони чомусь не прилипли до пташиного пір’я. Круки з лютим галасом струсили їх зі своїх крил і кинулися з висоти на Сірчану шкурку.

— Прокляття! — загорлала вона, одним стрибком сховавшись за спиною кам’яного дракона. — Жовчний гриб і бліда поганка! Ти мені за це заплатиш, Мухоніжко!

Лунг вишкірив зуби і затулив собою людей. Круки були вже над кам’яною банею — і раптом немов втратили управління.

— Вони перетворюються! — закричала Гіневер, визираючи з-за спини Лунга. — Вони змінилися, подивіться!

Усі побачили, що це правда. Криві дзьоби змаліли. Чорні крила перетворилися на клешні, якими істоти перелякано клацали. Маленькі тверді тіла безпорадно борсалися в повітрі, наближаючись до землі, що невблаганно їх притягувала. Вони впали на плити храму, скотилися сходами вниз і зникли в колючих заростях біля підніжжя пагорба.

— Гнойовик і мухомор! — прошепотіла Сірчана шкурка. — А наш гомункулус був правий! — Остаточно збита з пантелику, вона вилізла з-за кам’яного дракона.

— Вони