Корнелія Функе - Володар драконів

— Загадково? Це вже вони полюбляють, ці джини, але… — професор похитав головою. — Ні-ні, про те, що він сказав, ти мені розповіси пізніше, коли ми зустрінемося з Вітою. Вона заслужила почути це. Без неї я б точно не зважився летіти сюди цим чортовим літаком. Крім того, відтоді, як я почув про шпигунів, я вважаю за краще бути обережним.

Мухоніжка нічого не міг із собою вдіяти — почувши слово «шпигун», він здригнувся всім тілом.

— Мухоніжко, дорогий, — сказав професор, — у тебе хворий вигляд. Ти, може, погано переносиш польоти?

— Мені теж здається, що він має поганий вигляд, — погодився Бен, стривожено поглядаючи на гомункулуса збоку.

— Ні-ні, — вичавив із себе гомункулус. — Зі мною все гаразд. Це просто через спеку. Я до неї не дуже звик, — він утер піт із чола. — Я створений для холоду. Для холоду і темноти.

Бен здивовано подивився на нього:

— Як це? Я гадав, що ти родом з Аравії?

Мухоніжка відповів переляканим поглядом:

— З Аравії? Так, звичайно, але…

Барнабас Візенгрунд несамохіть допоміг гомункулусу виплутатися з незручної ситуації.

— Вибачте, що я вас перебиваю, — сказав він, показуючи вперед, — але ми вже майже прийшли. Там нагорі — гробниця. А ось моя Віта! — Він помахав рукою і раптом перелякано опустив її. — Не може бути! Ти Бачиш, Бене?

— Так, — відповів хлопчик, спохмурнівши. — Нас вже чекають два жирні круки.

Гробниця Володаря драконів стояла на круглій вершині невисокого пагорба. Сірі колони робили її схожою на маленький храм. До гробниці вели четверо сходів, спрямованих, відповідно, до всіх сторін світу. Біля північних сходів вершниці злізли зі спини Лунга, і Зібеїда Халіб повела дракона вгору стертими сходинками. Гіневер тягнула за собою Сірчану шкурку і махала рукою матері, що стояла, чекаючи, нагорі, серед колон. Об її ноги терлися три кішки, але, завбачивши дракона, вони дременули геть.

Гробниця виглядала дуже давньою. Кам’яна баня, що спиралася на колони, збереглася добре, натомість склеп під нею місцями був зруйнований. Білі кам’яні стіни прикрашав різьблений орнамент із квітів і листя.

Коли Лунг підвівся сходами, обидва крука, що сиділи на крівлі, здійнялися і з карканням полетіли геть. Але далеко вони не відлетіли — на безхмарному небі чітко вирізнялися дві чорні точки. Мавпи, що прилаштувалися на верхніх сходинках, із вереском стрибнули вниз і видерлися на дерева біля підніжжя пагорба. Лунг пройшов із Зібеїдою між колон гробниці і схилив шию перед дружиною професора.

Віта Візенгрунд відповіла поклоном. Вона була майже така ж худа і висока, як її чоловік. У темному волоссі вже виблискувала сивина. Посміхаючись, вона обняла дочку і подивилася спершу на дракона, потім на Сірчану шкурку.

— Як добре бачити вас усіх! — сказала вона. — А де ж Володар драконів?

— Він тут, люба, — сказав Барнабас Візенгрунд, підводячись із Беном на останню сходинку. — Він саме запитував, чому це місце називається «гробницею Володаря драконів». Розкажеш йому?

— Ні, нехай це зробить Зібеїда, — відповіла Віта Візенгрунд. Вона посміхнулася Бену і присіла разом із ним на спину кам’яного дракона, який охороняв гробницю.

— Розумієш, легенда про Володаря драконів була майже забута, — шепнула вона, — поки Зібеїда не відкрила її знову.

— Так, це правда. Хоча історія справжня, — Зібеїда Халіб подивилася на небо. — 3 цих круків не можна зводити очей, — пробурмотіла вона. — Котів вони анітрохи не бояться. Отже, щодо легенди… — жінка притулилася до голови кам’яного дракона. — Років триста тому, — вона глянула на Бена, — жив у цьому селі хлопчик, приблизно твого віку. Коли місяць був уповні, він приходив на берег і дивився, як із гір спускаються дракони купатися у місячному сяйві. Однієї з таких ночей він стрибнув у воду, поплив і видерся на спину одному з драконів. Дракон не заперечував, і хлопчик так і сидів у нього на спині, аж поки дракон здійнявся з води і полетів разом із ним. Родина спочатку була в розпачі, але кожного разу, коли поверталися дракони, так само повертався хлопчик, і так тривало рік за роком, аж поки волосся його посивіло. Тоді він повернувся в село, щоб побачити своїх братів і сестер, а також їхніх дітей і онуків. Але не встиг він повернутися, як захворів, та так сильно, що ніхто не міг йому допомогти. І ось одного разу вночі, коли виснажлива лихоманка нещадно трусила Володаря драконів, із гір спустився дракон. Він прийшов у село, хоч місяця на небі не було, зупинився перед хатиною Володаря драконів і обгорнув її блакитним полум’ям. Лише на світанку він полетів геть. А Володар драконів видужав і прожив ще багато-багато років, так багато, що настав час, коли ніхто вже їх не лічив. І поки він був живий, на поля селян щороку випадало достатньо дощу, а тенети в рибалок були завжди повні риби. Коли ж він врешті-решт помер, то люди з поваги до нього та до драконів спорудили цю гробницю. Проти ночі після його похорону до неї знову прилетів дракон і дихнув своїм полум’ям на білі стіни. Розповідають, що від того часу будь-який хворий, що торкається рукою цього каміння, набуває зцілення. А коли ночі стають холодними, змерзлі люди приходять сюди грітися, тому що ці камені завжди випромінюють тепло, ніби в них живе вогонь дракона.

— Це правда? — запитав Бен. — Про теплі камені? Ви самі перевіряли?

Зібеїда Халіб посміхнулася.

— Звичайно, — сказала вона. — Усе саме так, як розповідає легенда.