Марек Краєвський - Еринії

Від двірника, пана Віктора Доміняка, він не дізнався про Шалаховських нічого. Дивлячись на вперте обличчя цього будинкового служителя, Попельський дуже шкодував, що в гніві втратив самовладання й по-хамськи з ним повівся. Це приниження й «тикання» спричинилося до того, що двірник вороже ставився до комісара. Доміняк не став балакучішим, почувши ввічливу форму «пан», ані приховану, проте безсумнівну пропозицію винагороди, ані обіцянку дивитися крізь пальці у випадку, якщо він нелегально продаватиме горілку, ані, нарешті, комісарові перепросини. На всі запитання слідчого Доміняк відповідав «ни знаю», або, для різноманітності, «ніц ни знаю». Іноді відсилав по інформацію до власника будинку, меценаса[63] Людвіка Махля, що мешкав на третьому поверсі. При цьому двірник зловтішно посміхався. Доміняк добре знав, що поліцейський, який так прагне розшукати Шалаховського, зробить усе, щоб до нього добратися, але напевне не наважиться будити відомого львівського адвоката о пів на третю ночі. Справді, почувши цю пораду, Попельський спохмурнів. Доміняк не втримався й зловтішно розсміявся.

Попельський глянув на його переможний вираз обличчя й прийняв рішення. Роззирнувся кімнатою, поділеною завісою, за якою похропувала двірникова благовірна.

― А вам так весело, еге ж, пане Доміняк? ― повільно мовив він. ― Такий ви задоволений, що поліцай не отримав інформації, якої потребував?

― Та я ни знаю, про шо пан кумісар…

― Ти знаєш, що я не будитиму поночі меценаса Махля. Задоволений, га? ― Попельський затарабанив пальцями по столі. ― Добре, що в тебе гарний настрій. Але я тобі його зіпсую.

― Але, пане кумісаре, я ни хтів…

― Лягай спати, Доміняк, лягай спати.

Попельський підвівся й почав роздягатися. Зняв піджака, попустив краватку, розстебнув запонки й закотив рукави. Підійшов до тапчана, прикритого цератою. Потому сів і кілька разів підстрибнув на ньому, перевіряючи пружність. Задоволений результатом, відгорнув церату, підклав її під свої взуті ноги й зручно вмостився на тапчані. Сперся об холодну піч і заклав руки за голову.

― У тебе тут комах немає?

― У мене ту повно плюсквів[64]. ― Доміняк напружено дивився на непроханого гостя. ― І караконів[65] теж ни бракуї.

― Ну, що ж. ― Попельський насунув котелок на очі. ― А ти знаєш, що я до них навіть звик, коли був у Росії? Їх там до біса. На добраніч, пане Бурмило.

Двірник зціпив зуби й за хвилину ліг побіч дружини. Йому ніяк не вдавалося заснути, бо непрошений гість весь час насвистував «Марш Радецького».

Комісар не заснув ані на мить на твердому тапчані в кімнаті двірника. Коли близько п’ятої він уже відчував, що провалюється в сон, коли вже вмостився на боці, а важку голову обпер на простягнутій руці, у приміщенні пролунав дзвоник.

Заспаний Доміняк встав і пройшов повз Попельського, кинувши на нього сповнений зневаги погляд. За хвилину почулися кілька голосів: улесливий тон двірника, басовите п’яне базікання й веселі вигуки жінок. Доміняк повернувся й уже прихильніше глянув на Попельського.

― Та ту з танців прифалював[66] брат пана меценаса із жінков і швагерков, ― сказав він. ― Пан меценас як сі прокине, то вже ни засне. Можна йти й питати пана.

― Дякую за нічліг, ― відказав Попельський.

Підвівся і якусь хвилю похитувався як п’яний. Зі свистом утягував повітря змученими легенями. На шкірі обличчя відчував напруження й мурашки, під повіками пощипувало. Затягнув вузол краватки й розгладив сорочку перед тріснутим дзеркалом. Тоді одяг піджака, котелок, кивнув головою в бік завіси, за якою зник Доміняк, і вийшов на сходи. Там панував галас. Якась жінка немилосердно фальшивила, співаючи знаменитий шлягер «Осінні троянди», котрий недавно увійшов до репертуару Мечислава Фоґґа.

Комісар піднявся на другий поверх, сперся на поручень і подивився догори. Над ним танцювали й співали дві жінки, за якими спостерігав молодий чоловік із сигарою в зубах. Двері на третьому поверсі відчинилися, у них стояв камердинер у фраці.

Попельський вибіг нагору, перестрибуючи через кілька сходинок водночас і поставив ногу між дверима, коли весела компанія зникла за ними, а камердинер не встиг їх зачинити.

― Кримінальна поліція, комісар Едвард Попельський. ― У ранковому світлі, що падало із заскленого даху будинку, зблиснув поліцейський значок. ― Мені треба поговорити з паном меценасом Махлем. Це термінова справа.

― Будь ласка, дайте вашу візитку, шановний пане комісаре.

― Прошу. ― Поліцейський простягнув лакеєві маленьку картонку, на якій, окрім прізвища, виднів латинський девіз «Quid est еnim novi hominem mori, cuius tota vita nihil aliud quam ad mortem iter est».

― Зволите почекати тут? ― Камердинер показав на двері, що сусідили з кабінетом. ― Пан