Марк Геддон - Загадковий нічний інцидент із собакою

робити? Тут немає школи, куди його можна було б відправити. Ми з тобою працюємо. Це просто, бляха, смішно, — сказав містер Шиєрс.

— Реджере, годі, — зупинила його Мати.

Вона приготувала мені трав’яний чай «Ред-зінґер» без цукру, але мені він не сподобався, і вона сказала:

— Ти можеш жити з нами стільки, скільки захочеш.

Коли містер Шиєрс пішов на роботу, вона зателефонувала у свою фірму й узяла, що називають, «відгул за сімейними обставинами», а так роблять, коли хтось із родичів хворіє або помирає.

Тоді вона сказала, що нам треба поїхати купити мені одяг, піжаму, зубну щітку й ковдру. Тож ми вийшли з квартири й пішли великою вулицею, яка називалася Гілл-лейн, А4088, там було дуже багато людей, і ми сіли на автобус № 266 до торгового центру «Брент-кросс». Тільки в магазині «Джон Льюїс» було забагато людей, я злякався, ліг на підлогу біля наручних годинників і закричав, і Матері довелося везти мене додому на таксі.

А потім їй довелося повернутися до торгового центру, щоб купити мені одяг, піжаму, зубну щітку й ковдру, а поки її не було, я сидів у вільній кімнаті, оскільки не хотів перебувати в одній кімнаті з містером Шиєрсом, бо я його боявся.

А коли Мати приїхала додому, то принесла мені склянку молочного коктейлю з полуницею й показала мою нову піжаму, на ній був візерунок із 5-кутніх синіх зірок на пурпуровому тлі, ось такий:

— Мені треба повернутися до Свіндона, — сказав я.

— Крістофере, ти же щойно сюди приїхав, — заперечила Мати.

— Мені треба повернутися, щоби скласти іспит з математики рівня «А», — відповів я.

— Ти складаєш іспит рівня «А»? — спитала вона.

— Так. Я маю складати його наступного тижня, у середу, четвер і п’ятницю, — пояснив я.

— Боже мій, — сказала Мати.

— Отець Пітерс буде спостерігачем, — додав я.

— Так, я маю на увазі, що це чудово.

— І я отримаю оцінку «А». І саме тому мені треба повернутися до Свіндона. Тільки я не хочу бачитися з Батьком. Тож мені доведеться поїхати до Свіндона з тобою, — сказав я.

Тоді Мати затулила обличчя руками й важко видихнула:

— Не знаю, чи буде в нас така можливість.

— Але мені треба поїхати на іспит.

— Поговоримо про це іншим разом, гаразд? — сказала Мати.

— Гаразд, але мені треба з’їздити в Свіндон, — наполягав я.

— Крістофере, я тебе прошу, — сказала вона.

І я став пити свій молочний коктейль.

А згодом, о 10:51, я вийшов на балкон, аби дізнатися, чи видно на небі зорі, але їх не було видно через хмари й те, що називають світловим забрудненням, а це світло від вуличних ліхтарів, автомобільних фар, прожекторів і сяйва з вікон будинків, яке відбивається від маленьких часточок в атмосфері й стає на заваді світлу від зірок. Тож я зайшов назад у кімнату.

Але я не міг заснути. О 2:07 я встав із ліжка, і мені стало страшно через містера Шиєрса, тож я спустився на перший поверх і вийшов на Чаптер-роуд. На вулиці нікого не було, і там було тихіше, ніж удень, і, хоча вдалині лунав шум машин і сирени, мені стало спокійніше. Я пішов уздовж Чаптер-роуд і подивився на машини, на візерунки, які утворювали телефонні дроти на тлі оранжевих хмар, і на речі, які люди ставили у своїх садах: гном, мангал, ставок і м’який ведмедик.

А потім я почув, що вулицею йдуть двоє людей, тож я заліз у щілину між сміттєвим контейнером і фургоном «Форд транзит», і мова, якою вони говорили, була не англійською, і вони мене не помітили. Біля моїх ніг був риштак із брудною водою, у якій плавали дві малесенькі мідні шестерні, такі, що бувають у механічних годинниках.

Мені сподобалося місце між сміттєвим контейнером і фургоном «Форд транзит», і я там довго сидів. І визирав звідти на вулицю. Єдині кольори, які були навколо, — це оранжевий і чорний, або суміш оранжевого й чорного. І було неможливо розрізнити, якого кольору стануть машини вдень.

Тоді я замислився, чи можна викласти мозаїку хрестиками, і вирішив, що можна, уявивши собі такий візерунок:

Потім я почув голос Матері, і вона кричала:

— Крістофере?.. Крістофере?..

Вона бігла вздовж дороги, тож я вибрався зі щілини між сміттєвим контейнером і фургоном «Форд транзит», і вона підбігла до мене:

— Господи Ісусе, — вона стала навпроти мене й показала пальцем мені в обличчя. — Якщо ти ще раз утнеш щось подібне, то Богом клянуся, Крістофере, я тебе люблю, але… Я не знаю, що я тобі зроблю.

І вона змусила мене пообіцяти, що я ніколи не виходитиму сам із квартири, оскільки це було небезпечно, а людям у Лондоні довіряти не можна, оскільки