Марк Геддон - Загадковий нічний інцидент із собакою

Тоді повернувся поліцейський, оскільки містер Шиєрс подзвонив до поліцейського відділка й сказав, що прийшов Батько, і поліцейський порадив Батькові заспокоїтися та вивів його з квартири.

— А зараз лягай спати. Усе буде добре. Я обіцяю, — сказала Мати.

І я знову заснув.

А поки я спав, мені наснився один із моїх улюблених снів. Інколи я бачу його вдень, але тоді це називається мрією. Але дуже часто я його бачу саме вночі.

І в тому сні майже всі люди на землі померли, оскільки вони підхопили вірус. І це не звичайний вірус. Він діє наче комп’ютерний вірус. І люди можуть підхопити його зі значенням якогось слова, яке вимовить інфікована людина, або через якийсь вираз на її обличчі, коли вона це казатиме, а це означає, що вірус можна підхопити, побачивши інфіковану людину по телебаченню, і що вірус дуже швидко пошириться світом.

А коли людей буде інфіковано, то вони сидітимуть на своїх диванах і нічого не робитимуть, вони не їстимуть і не питимуть і через це помруть. Але інколи я бачу різні версії цього сну, як знімають дві версії фільму — звичайну й режисерську, як у «Тому, хто біжить по лезу». І в деяких версіях цього сну вірус змушує людей розбиватися на машинах, або заходити в море і тонути, або стрибати в річки, і я думаю, що так було би краще, оскільки тоді навколо не було би мертвих тіл.

І зрештою у світі нікого не залишиться, окрім людей, які не дивляться одне одному в обличчя й не знають, що означають ці малюнки:

і всі ці люди будуть особливими, як я. Їм подобається бути на самоті, я їх дуже рідко бачу, оскільки вони схожі на окапі в джунглях Конго, а це така антилопа, дуже сором’язлива й рідкісна.

І я можу піти, куди мені заманеться, і знатиму, що зі мною ніхто не говоритиме, не торкатиметься й не ставитиме мені запитань. Але якщо мені не захочеться нікуди йти, то й не доведеться, я можу лишитися вдома, весь час їсти броколі, апельсини й лакричні палички, або цілий тиждень грати в комп’ютерні ігри, або просто сидіти в кімнаті в кутку й проводити монетою в £1 по ребруватій поверхні батареї. І мені не треба було би їхати до Франції.

І я виходжу з Батькового будинку та йду вулицею, і навкруги дуже тихо, хоча зараз полудень, але я не чую жодного шуму, окрім пташиного співу, вітру й гуркоту, коли вдалині раз у раз падає якась будівля, і якщо я стану впритул до світлофора, то почую тихе клацання, коли змінюється колір.

І я заходжу в будинки інших людей і граюся в детектива, і мені можна розбивати вікна, оскільки люди померли, і це не має значення. Я заходжу в магазини й беру все, що захочу, як-то: рожеве печиво, малинові тістечка від шефа Пі-Джея та мангове смузі або комп’ютерні ігри, книжки чи фільми.

І я беру драбину з Батькового фургона й залізаю на дах, а коли підхожу до краю даху, то прикладаю драбину до іншого будинку й перелізаю на наступний дах, оскільки уві сні можна робити все, що заманеться.

А потім я знаходжу чиїсь ключі від машини, сідаю в цю машину та їду, і не важливо, чи я в щось врізаюся, і я приїжджаю до моря, зупиняюся й виходжу з машини. Іде злива. Я беру в магазині морозиво та з’їдаю його. А потім я йду на пляж. І на пляжі є пісок і велике каміння, а на мисі стоїть маяк, але в ньому не горить світло, оскільки доглядач помер.

І я підходжу до моря, набігають хвилі, і вода заливає моє взуття. Але я не купаюся, бо в морі можуть бути акули. Я стою й дивлюся на горизонт, а потім дістаю свою залізну лінійку й прикладаю її до лінії між морем і небом, аби довести, що ця лінія крива й що земля кругла. Хвилі, які набігають на моє взуття та відходять, набігають і відходять, мають свій ритм, наче музика чи барабанний бій.

А потім я беру сухий одяг у будинку сім’ї, яка померла. А тоді йду до будинку Батька, тільки Батька там більше немає і будинок належить мені. Я готую собі гобі-алу з червоним харчовим фарбником, запиваю молочним коктейлем із полуницею, потім дивлюся фільми про сонячну систему й граю в комп’ютерні ігри, а після того іду спати.

Тоді сон закінчується, і я почуваюся щасливим.

Наступного ранку я поснідав смаженими помідорами й консервованою зеленою квасолею, яку Мати розігріла в каструлі. Під час сніданку містер Шиєрс сказав:

— Гаразд, він може з нами пожити кілька днів.

— Він буде з нами жити стільки, скільки треба, — озвалася Мати.

— Ця квартира й так замала для двох людей, не кажучи вже про трьох, — зауважив містер Шиєрс.

— Не забувай, він розуміє все, що ти кажеш, — відповіла Мати.

— А що йому тут