Микола Смоленчук - Смутна доба

похмурий незнайомець літ сорока, його на простій двоколісній біді доставила прямо в пустуючий маєток самбороського воєводи, де жив Молчанов.

Наступного ранку Тарануха знав, що жовніри натрапили на московського підданого Болотникова, котрий багато років провів у турецькій неволі. Передали йому і зміст розмови приїжджого із самозванцем. Болотников виявився тим, кого Молчанов шукав — військовим холопом князя Телятевського, тобто обізнаною з ратною справою людиною. Військова справа у надвірних козаків стояла тоді високо — військові холопи багатьох вельмож не уступали кадровим офіцерам.

Молчанов довго розмовляв з колишнім невільником, цікавився його минулим, планами на майбутнє.

Болотников, як колись Тарануха, прибився до Польщі з Італії і прямував на московські землі. Колишній служитель таможні на кресах мав багате на пригоди минуле. Молчанов одразу зрозумів, що перед ним досвідчений воїн і людина, котра пізнала від панів багато зла. Все те його влаштовувало, самозванець запропонував Болотникову спільно виступити проти підступних бояр.

Між ними відбулась така розмова:

— Ще у Венеції чув я про чудесні зміни, які відбулися на московській землі. Про царя, улюбленця народу, котрого вирішили знищити бояри. Істинному цареві я готовий служити і віддати за нього життя.

Самозванець відповів Болотникову:

— Багато дати тобі сьогодні не зможу. Ось тридцять дукатів, шабля і шуба. Задовольнись цим. Напишу тобі лист, поїдеш у Путивль до князя Шаховського, і він дасть тобі з моєї казни, скільки ти потребуватимеш, поставить тебе воєводою над тисячами ратних людей, з ними і виступиш за мене...

Головну роль у поході на Москву Молчанов, по суті, переклав на Болотникова, а сам лишився на другому плані.

Колишній військовий холоп без роздумів погодився.

Почувши зміст розмови, Тарануха сказав:

— Маю з ним зустрітись!

— Зможу вам, пане, те влаштувати, — пообіцяв козакові господар кав'ярні, котрий мав у замкові приятелів.

Попри все інше Тарануху вразила біографія Болотникова, так схожа на його власну.

Зустріч з братом

Загублений у правічних лісах Манявський скит лишався майже таким, яким бачив його читач у першій книзі. Вікові смереки ліпилися, мов свічки, до крутої прямовисної гори, що зводилась над монастирськими спорудами, за ними, по той бік тераси за викладеною з каменю огорожею біг у глибоченній ущелині струмок. Всю полонину до наступної гори наповнювали смереки, видно було лише їхні верхівки.

На вузькій підошві монастирського дворища стриміли нерівні остови[170] давно зруйнованих церков і монастирських служб, та ще капличка над криницею поруч потічка: в часи облоги з неї ченці брали воду.

Після смерті отця Панкратія схимники розбрелися по інших монастирях, і роботи по відновленню Манявського скиту припинились. Навіть заступи та носилки, звалені в одній з печер, збереглися. Ніхто у ті глухі необжиті місця не ходив, хіба коли забредуть по ягоди жінки з Маняви та никав у зарослях горбатий Крябор, збирач лікарських трав, якого діти називали чаклуном.

Пронизливий і холодний вітер гуляв розлогим видолинком, вщерть покритим лісом. Інок Іоанн, поминувши полагоджену надвратну вежу, мерзлякувато накинув на плечі свій сіряк.

Божих подвижників зібралося уже, либонь, восьмеро, разом з отцем Іовом.

Вишенський одразу упізнав його довгу згорблену постать. Княгиницький прямував назустріч, теж упізнав давнього приятеля — на Афоні разом відбували послух.

— Хай благословить тебе господь, брате Іоанне!

— І тебе, брате Іове!..

Не витримали і по-мирському поцілувались, крадькома витираючи зволожені очі. Решта семеро, молоді за віком, хто плакав, сам не знаючи чому, хто розвісив вуха та дивувався, побачивши знаменитого ченця зі Святої гори.

— Небіж твій у Львові, при братстві. Провів мене до Маняви, а тут передав панові Петрові Ляховичу, жупнику соляних копалень, він і посприяв мені знайти вас. А мене носило — навіть в Уневському монастирі побував. Почув, що ти, отче, в Марковій пустелі — ледве розшукав. Бродиш по рідній землі, як неприкаяний, і ніяк себе не знайдеш...

Отець Іоанн притомився з дороги — роки не ті. Хоч їсти не захотів, у Маняві нагодували божу людину.

Опустилися на давно звалений стовбур дерева, уже підгнилий знизу, Вишенський солодко витягнув ноги. Кинув на визубок дерева сіряк — в обід, як вийшов з Маняви, дощ зволожив.

Обоє старі і втомлені, обом давно перевалило за шість десятків.

— Скит хочу поновити, брате, — похвалився Княгиницький. — На тому місці, де й