В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Самко, не бажаючи здибатись з Борисом, присів у бур’ян. Ось він бачить, як швидко йде Дося, озираючись назад, ось вона зупинилася неподалік від Самка і не дуже радо дивиться поперед себе, потім зробила ще декілька кроків і знову зупинилася якраз супроти Самка, біля товстої колоди свіжо-зрубаного дуба. Ось підійшов до неї Борис. Боячись, щоб його не запримітили, Самко ліг у бур’ян і прислухався до балачки Бориса з Досею.

– От і гаразд, що я тебе зустрів, – промовив лагідно прислужник, дивлячись закохано на Досю.

– Та хтозна, чи гаразд. Усі кажуть, що гаразд, коли тебе не бачити, – одповіла Дося.

– А, як хто! Ха-ха-ха! – зареготав задоволено Борис. – Аби тобі я не здався страшний, – додав він знову лагідно.

– Чого ж так, що тільки мені? – запитала вона байдужо. – Може, через те, що я не з полохливих?

– А може, і те... так, так... Тобі нічого боятися мене, а навпаки... – сказав Борис і замовк, бавлячись нагаєм і крутячи ним у повітрі, а сам дивився на Досю, милуючись з її краси. – Прийшов оце я, Досю, навмисне, щоб тобі сказати, – почав він поважним голосом.

Здригнула помітно Дося, ще суворіше стало її обличчя.

– Нехай колись. Нема зараз часу, – сказала вона, махнувши серпом, і хотіла йти.

– Пожди-бо, я недовго, – зупинив Борис. – Скажу тобі... Оце приїхав пан... – він знову замовк. – Та вже скажу, щоб знала. Проситиму я, Досю, пана, щоб він дозволив мені взяти з тобою шлюб, – сказав він поважно й з пихою.

Дося аж поточилася і одступила на крок від нього з жахом на поблідлому обличчі.

– Он воно що... – прошепотіла вона.

– Еге ж... А ти немов не рада? – запитав він похмуро і разом здивовано.

– Не рада. Ні, – одповіла вона вже твердо. – Покинь про це балакати, Борисе! Скажи якійсь іншій. Ти так багато покривдив дівчат. Кажуть, останню ти звів Яськову дочку – Галю.

– А, то дарма! – перебив він байдуже. – Та й що тобі до того! Для парубка отаке, мов з гусака вода. Що тобі до інших? З тими я так, а тебе ж, чуєш, хочу повести до чесного шлюбу, – зауважив він.

– І не кажи. Цього не буде, – рішучо одмовила вона.

– Чого ж то так? Чи припав хто інший? – запитав він і похмурився ще дужче.

– Я про таке не думала зовсім і не збираюсь заміж. А ти покинь, не займай мене, то краще буде, – сказала вона ще рішучіш, готова до змагання.

– Ні, не покину, – промовив він уперто. – Проситиму пана, він звелить, а там... Хіба це первина?

– Я знаю. Не первина. І в’яжуть та парують, ґвалтують силоміць. Але ж я не з таких... – Вона подивилася гостро йому у вічі. – Ти ж, мабуть, чув про мою матір. Вона загинула за те, що не скорилася... Розповідають люди, що з нею пані робила: огнем її пекла, голку під нігті стромляла, морила голодом, кувала в ланцюги... А батько мій... ти, мабуть, теж чув про нього. Отож і знай, що я вдалася в них. Шукай собі когось, а мене облиш, бо й сам не радий будеш. А силоміць мене тягти до шлюбу краще й не думай, я дамся швидше вбити, ніж тягти.

Зрозумів Борис, що вона справді така, бо мовчав, – мабуть, щось думав.

– Побачимо, що скаже пан. Мене отим не злякаєш, – промовив він уперто. – А з непокірними в нас балачки коротенькі. Не забувай, що ти панська. Кажу добром – подумай.

– Знаю я, що невільна. А що мені думати? Я все тобі сказала й не передумаю назад, хоч нехай сто бід на мене. Так і знай, – зазначила вона непохитно. – Чому й мені не скоштувати гіркого, того, що всі їдять? – запитала вона.

Захопившись суперечкою, Борис та Дося не помітили, як до них близенько підійшла з-за греблі не дуже велика на зріст, струнка, тендітного складу дівчина, з великими сумними очима на поблідлому виду; вона, хоч і в простому вбранні, нагадувала чогось панянку.

– Це він уже тут? Уже біля тебе, Досю? Ой, стережись його! – промовила дівчина ніжним, наче срібний дзвінок, дитячим голосом, повним суму.

– А що тобі? Чого ти тут? – запитав незадоволено прислужник дівчину, глянувши на неї грізно.

– От не-дивись бо грізно, не злякаєш. Лихішого нічого вже не зробиш мені, – одповіла вона. – А ти, Досю, жени від себе пса й ґвалтівника лихого. Він одним своїм поглядом тебе запоганить, – остерегла вона Досю.

– На кого це ти? Га? Ти, отака, смієш!.. – злісно запитав, засичавши наче гусак, Борис. – Різок нових покуштувати хочеш?..

– Нехай вас кров поб’є з паскудним вашим паном. «Різок, різок»... – передражнила вона по-дитячому Бориса. – Вам усе різки! Чи, може, і мертву будеш сікти? Ви не страшні