Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

У голові лунали прощальні слова Редстоуна: «Ти щойно мене вбив, білошкірий хлопчику…». Я не міг забути той вечір у крамничці Голдерсона, де сиділи чоловіки з очима вбивць. Я витріщився на батька: дощ періщив по його сповненому несамовитого відчаю обличчю і стікав тонесенькими струмочками. Я перевів погляд на шерифа — холодні очі, без жодного натяку на жаль та співчуття. І хоча не думав, що хтось із них здатен убити людину, мене сповнювало тривожне відчуття, яке змусило прикусити язика.

Доул закричав і показав на протоптану мною та Джейком стежку, якою наляканий Воррен Редстоун намагався втекти.

— Скільки минуло часу?

— Кілька хвилин.

Чоловіки кинулися наздоганяти Редстоуна, і лише тато на хвилю затримався. Він вказав на пагорб біля річки:

— У машину — і будьте там, вам зрозуміло? — не чекаючи на відповідь, він побіг за чоловіками.

Я стояв під дощем, дивився вниз на стоптану пустинну стежину серед очерету.

— Невже це правда? — запитав Джейк.

— Що саме?

— Що йому кінець? Що вони його вб’ють?

— Він думає, що це саме так.

— Гадаєш, він міг заподіяти шкоду Аріель?

— Не знаю.

— Я так не вважаю, Френку.

Моя лють дещо притупилася, у сповненій жалю тиші я думав, що Джейк цілковито має рацію.

— Ходімо, — мовив йому і кинувся наздоганяти Редстоуна та чоловіків.

Небо гриміло, як скажене, над нашими головами, раз у раз сіру стіну дощу розрізали спалахи блискавки. Лило як з відра, я не бачив нічого на відстані понад десять метрів. Чоловіків не було. Ми летіли щодуху, але, звісно ж, вони були вдвічі швидші за нас. Наші спроби наздогнати їх були марними. Спочатку Джейк тримався поряд, проте поступово відставав. Він просив мене зачекати, але я не звертав на те уваги. Я біг сам. Минув місце, де лише п’ятнадцять хвилин тому ми спускалися до річки, будинки на околиці містечка, й ось я стояв біля естакади через річку, де, власне, і розпочалася моя пригода з Редстоуном.

Я цілковито виснажився і вимок до нитки. Зупинився під мостом біля естакади. Саме на тому місці, де лежав мандрівник, а Редстоун сидів поруч. Легені вистрибували з грудей, у боці штрикало. Берег річки блищав від дощу. Серед бруду я побачив чоловіків, які бігли по коліях, переслідуючи втікача. Чулися їхні голоси, люто ревів вітер, а вода, що лилася з неба, змішувала все це в якийсь суцільний незрозумілий гул. Я звів догори очі, як колись Воррен Редстоун, коли ми з братом шпигували за ним поміж балок. І саме там зустрівся поглядом з індіанцем: він уважно спостерігав за мною.

Воррен не рухався. Не промовив ані слова. Він просто лежав на естакаді і дивився на мене своїми старими, карими, стомленими очима. Два камінці, які несла льодовикова річка ще десятки тисяч років тому. Річка, що носила, як і він, ім’я Воррен.

Я пам’ятав, що він сказав Джейкові під час першої зустрічі. Колії нагадували річку — річку зі сталі, яка завжди там, але завжди тече. І я зрозумів, що річка, якою він хотів пливти, була зовсім не з води.

Я підвівся, ще раз поглянув на Воррена між балками естакади, а він подивився на мене. Я вийшов з укриття, довго брів берегом і спостерігав, як Редстоун швидко перестрибує між балок. Він схилив голову й рухався уважно та обережно, аби не перечепитися. Ще раз поглянув на мене, намагаючись пересвідчитися щодо моїх планів. І тікав далі.

Востаннє я бачив, як він перетнув естакаду і зник за пеленою зливи.

Поки поліцейські прочесавши й інший берег річки, завершували пошук поблизу залізниці, слід Воррена Редстоуна вже давно прохолов. Я так і не сказав, що бачив його. Та і як я міг пояснити те, чого й сам не розумів? Моє серце наказало вчинити геть інакше, ніж наполягав розум. Що зроблено, те зроблено. Я поклав на себе важкезний тягар, який на тлі всього, що відбувалося навколо, з’їдав мене живцем.

Під час зливи прочесали обидва береги річки, починаючи з парку Сіблі аж до естакади, але так нікого і не знайшли. Шериф та поліцейські також обшукали підвал О’Кіфів, де мешкав Редстоун. Вони намагалися знайти хоч якусь дрібничку, яка довеа б причетність Воррена до зникнення Аріель, але повернулися з порожніми руками. Ґреґор сказав, що всі прилеглі містечка знають про втечу, і, щойно Редстоуна спіймають, він повідомить нас. Тим часом пошуки Аріель тривали.

Джуді Кляйншмідт підтвердила слова Морріса Інґдала, підкріпивши його цілковите алібі. Молодика відпустили з відділка, де він гостював упродовж кількох годин. Шериф зізнався, що віри в Інґдалові слова та свідчення дівчини він не мав, проте за цих обставин не лишалося нічого іншого, як його відпустити. Особливо враховуючи той факт, що серед речей Редстоуна знайшли кулон.

Увечері жителям містечка вже була пречудово відома наша ситуація. Дід з дружиною приїхали до нас. Ліз одразу взялася за приготування їжі. Еміль Брендт поїхав додому, проте потім повернувся,