Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

посланець із листом від короля. Розірвавши печатку, гетьман прочитав наказ короля залишатися там, де цей лист застане його милість. На запитання, чому такий поспіх, посланець відповів, що не знає, але повідомив про поранення, що його вчора отримав воєвода брацлавський.

— Важке? — стривожився Жолкевсьий.

— Не можу знати...

Невдовзі від короля прискакав ще один посильний з листом. Цього разу тон листа, написаного королем, був категоричний. Польному гетьману Жолкевському пропонувалося залишити обоз і спішно прибути в табір, для чого вже вислані назустріч три цуги коней, які чекатимуть його на півдорозі до Смоленська. Здивований таким поворотом подій, Станіслав Жолкевський поцікавився у посланця причиною такого рішення короля. На відміну від першого, другий посланець виявився більш поінформований.

— Як тільки ваша милість зволили відбути з фортеці, пан воєвода брацлавський, що вирішив особисто керувати штурмом фортеці, отримав підступну кулю, і його віднесли у лазарет, — говорив посланець. — Я не знаю, яка там у пана воєводи рана, але подейкують, що важка. Того ж дня надвечір із столиці прискакав пан Глосковський, посланий від старости велзького.

— А що Москва? — поцікавився гетьман.

— Москва горить. Звідусіль її обступили війська ополчення. Бої ідуть всередині міста.

«Це результат наших безглуздих дій!» — подумав Станіслав Жолкевський, а сам сів писати відповідь королю, виправдовуючись тим, що не може одразу відправитися на зустріч, і дякує за люб’язно запропоновані його королівською величністю коні. Своїх же коней з каретою гетьман відправив навпростець у Могилів, і для того, щоб повернути їх, треба скількись часу. Посланець поскакав назад, а гетьман заходився шукати хоч якихось більш-менш пристойних коней. Коли ж йому вдалося дочекатися з Могильова свою ж таки пару, король через третього посланця повідомив, що панові гетьману належить продовжувати свій шлях до Польщі. У тому ж таки листі Сигізмунд III із сумом повідомляв, що від отриманої на полі брані рани помер Ян Потоцький, воєвода Брацлавський і писар коронний, син Миколи Потоцького, генерала Подільського...

Станіслав Жолкевський не мав причин любити будь-кого з Потоцьких, але він побожно перехрестився...

Наступного дня обоз зрушив з місця і не зупиняючись попрямував на захід.

27

Останню зупинку перед Жовквою польний гетьман Станіслав Жолкевський вирішив зробити у родинному маєтку в селі Туринці, де й побачив світ шістдесят чотири роки тому. Хоч до рідного дому залишалося не більше десяти верстов, гетьман бачив, що військо стомлене, потрібен час, щоб воно відпочило, підтягнулося, та й не хотілося повернутися додому у такому вигляді. Тому пасовище під Туринкою на два дні перетворилося на військовий стан.

Звістка про прибуття володаря Жовкви летіла попереду війська, тому у навколишніх селах вже знали, що повертається господар. З Жовкви прибув управитель Ян Тарнавський, котрого гетьман залишив на господарці. Після звичних у таких випадках словах привітань і розпитувань про здоров’я пані, Жолкевський став розпитувати про справи у місті. Вже перша новина його засмутила. Ян Тарнавський повідомив, що рік тому невдовзі після Воскресіння Господнього почив війт Жовкви і архітектор Павло Щасливий.

— Хто зараз будує костел? — поцікавився, вражений такою звісткою, гетьман.

— Амвросій Прихильний, — повідомив Тарнавський. — Пані Реґіна особисто попросила, тим більше, що останній рік вони з Павлом Щасливим працювали разом.

— Це добре... А що іще?

— У місті пана гетьмана чекає делегація православних. Вони написали прохання дозволити будувати свою церкву.

— Я це знаю.

— Жидам також мала їхня синагога.

— А вірменам їхня, — закінчив Жолкевський, на що управитель усміхнувся.

— Та ні, вони не просять, — заспокоїв Тарнавський.

— Ще?

— Буквально два місяці тому був суд над жидом.

— І що він накоїв?

— Жив із кухаркою їх милості Марушкою. Ваша милість повинен її пам’ятати.

— Не пам’ятаю... — відмахнувся гетьман.

— Суть у тім, що у Марушки народилося дитинча...

— І що присудили?

— По сто «кляч» кожному і вигнали з міста. Водночас суд постановив заборонити жидам брати до себе на роботу християнок, молодших п’ятдесяти років.

— Що ж, нехай буде так, — сказав Станіслав Жолкевський.

Тарас Сопоха у цей час приводив до ладу свій одяг і збрую.

Йому хотілося постати перед мамою (а ще більше перед Марушкою) бравим вояком, здатним їх обох захистити. Про події у місті він ще не знав нічого. Серед такої роботи його знайшов Ян. Тарас саме чистив шматою боки коня, аж тут побачив молодого Жолкевського.

— Кудись їхати? — поцікавився він.

— Ні, не треба... — зупинив його Ян. — Хочу сказати тобі дещо... Я чув розмову нашого управителя з батьком... У дечому вона стосується тебе.

— Мене?

— Саме так. Пан Тарнавський казав, що твоя Марушка сплуталася з місцевим жидом і народила від нього дитину, їх обох вигнали з Жовкви.

Від несподіванки у Тараса опустилися руки. Увесь піднесений настрій, що не покидав його останні дні і підсилювався у міру наближення додому, розчинився, як туман, рознесений швидким вітром...

— А може, це й добре? — підбадьорив його Ян. — Не дочекалася — значить, не судилося вам бути разом... Не переживай. Знайдеш іншу, яка дочекається... Я говорив із батьком про тебе. Він не проти того, щоб узяти тебе у свою охорону.

Тарас відсторонено кивнув головою.

— Може, ти щось хочеш попросити?

Тут хлопець неначе опом’ятався.

— Яне, відпусти мене додому... Я знаю, що завтра пан гетьман буде у Жовкві, а я страшенно скучив за матір’ю. А завтра я приєднаюся до всього війська... — благав Тарас.

— Що ж, їдь! Роботи зараз нагальної немає, а