Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

— Дякую!

Тарас Сопоха почепив на коня сідло, акуратно закріпив на животі лямки, повісив торбину зі своїм скарбом, закинув за спину мушкет. Легко скочив на коня, поправив шаблю і чимдуж поскакав додому...

Йому залишалися останні верстви, але вони виявилися для юнака найважчими і найболючішими. На що він сподівався? Довгих два роки вигадував собі, буцімто Марушка його чекає? Він не знав, що спонукало її на такий вчинок, який перекреслив усе життя, можливо, щось заставило її так вчинити, але зараз Тарас не бажав шукати їй ніякі виправдання! Марушка обманула його і обманула з ким! Чомусь в уяві одразу постав ненависний Мошко, і Тарас подумав було, чи не з ним згрішила дівчина? Але одразу відкинув цю думку. Ні, якою б не була Марушка, у неї нічого не могло бути з гидким Мошком...

Дорога від Туринки до Жовкви була рівна, брукована, тому час проминув швидко. Коли попереду заясніли обриси міста, Тарас, не заїжджаючи до Жовкви, завернув уліво, щоб скоротити собі дорогу. Його села ще не було видно. Для цього потрібно перебратися через невеликий пагорб. Ось він залишився позаду, і перед юнаком відкрилася знайома картина: його село у заростях дерев... Воно неначе завмерло в очікуванні чогось незвичайного. Десь там на горбі над річкою заховалася його хатинка, а ще далі серед руїн колишнього монастиря доживає свій вік брат Амвросій...

Тарасові несила було більше стояти на місці. Він смикнув за повіддя коня і помчав щодуху назустріч тій, що терпляче чекала його усі ці роки.

Удалині срібною стрічкою блищала тиха гладінь Стрвині. Тарас згадав, як неначе зовсім недавно ловив у річці рибу та раків... Тоді річка здавалася йому широкою, особливо після весняної повені. Тепер він виріс. Побачив інші ріки: Буг, Дніпро... Юнак вже не вважає рідну Стрвину широкою. Вона стала такою, як була й завжди: невеличким потічком, у якому сільські хлопчаки ловлять рибу — для прожитки і на продаж...

Сопоха прислухався. У долині між селом і Жовквою чулися дитячі голоси. Він згадав, що саме на цьому місці найкраще ловилися коропи. Що ж, тепер настала черга інших...

Тарас в’їхав у село. Людей майже не видно було. Зрештою, це й не дивно, адже у такий час кожен порався на городі... (якщо, звичайно, не вигнали на панські роботи.)

Селяни підозріло дивилися на невідомого жовніра, що невідь-звідки з’явився у їхньому селі. Підійти ближче, а тим паче заговорити боялися, адже нічого хорошого від незнайомців зі зброєю не чекали... Але Тарасові зараз не до зустрічей і розмов. Його кінь прямує до рідної домівки, де ні про що не здогадується його рідна ненька...

Аж ось і хатина над річкою...

В очі Тарасові кинулось неймовірне запустіння, якого він не пам’ятав ніколи. Усе подвір’я заросло високими бур’янами, поміж яких де-не-де виднілися молоденькі верби. Від нетерплячки юнак зіскочив з коня і подався до чорної похиленої халупи. Підійшов — і остовпів. Вікна були заставлені якимись подертими лантухами з травою, двері навхрест забиті аж зеленими від сирості дошками...

Тарас розгублено роздивлявся навсібіч. Чи тут уже давно ніхто не живе? А куди ж поділася матінка?

«Може, вона перебралася жити до брата Амвросія?» — майнув здогад. Як-не-як, але навіть напіврозвалена келія колишнього монастиря — куди надійніший прижиток аніж ця хатинка...

Тарас повернувся до коня. Він уже хотів було залізти у сідло, аж тут побачив неподалік жінку, у якій ледве упізнав сусідку.

— Тітко Параско! — гукнув він. — Ви мене не впізнаєте?

Тарас узяв коня за вуздечку і підійшов до жінки. Та з недовірою дивилася на невідомого жовніра.

— Невже не впізнали? Я ж Тарас...

Жінка сплеснула руками.

— Тарасе! Повернувся! — нарешті озвалася вона і пригорнула хлопця до себе. — Виріс же як! Просто паном став...

— Тітко Параско! Де мама? — запитав тривожно Тарас, вирвавшись із обіймів.

Жінка одвернулась од хлопця і потупила очі додолу.

— Та кажіть же! Мама з братом Амвросієм? — допитувався Тарас.

Сусідка розгублено кивнула:

— Вона... Померла вона.

Почувши таке, Тарас притулився до вірного коня.

— Давно?

— Гай-гай, хлопче, майже одразу, коли ти поїхав.

У нього щось неначе обірвалося всередині. Він спроквола виліз на коня, смикнув за вуздечку...

— Ти, синку, поїхав би до неї, помолився б... Може, й полегшає... — втерла сльозу сусідка.

Тарас кивнув і повернув коня до сільського кладовища. Його вже дехто впізнав, але Тарас не хотів нікого бачити... Перед цвинтарем спішився, прив’язав коня до дерева. Тоді попрямував у найдальший кут, де колись поховали його батька. Щось йому підказувало, що і маму поховали поруч...

Коло старого батькового хреста хлопець побачив два інших, свіжіших. Він зупинився, зняв шапку і розридався. Отже, весь той час, коли Тарас мріяв, що ненька більше не гибітиме на тяжкій панській роботі, вона вже лежала тут... Тарас раптом усвідомив усю безглуздість тієї клятої війни, походу до Богом забутої Московії, похвал, отриманих від самого короля... Всі ці роки його ненька вже була тут...

Позаду він почув чиєсь важке дихання. Оглянувся. Перед ним стояв дід Зосим. Той упізнав Тараса одразу.

— Повернувся? — тільки й запитав.

— Повернувся... — Тарас нахилив голову.

— А вона бачиш, он як...

— Я хочу знати, діду, як померла моя мама...

Дід Зосим важко зітхнув чи то від немощів, чи від небажання розповідати.

— Коли тебе забрали до війська, Марія спочатку навіть раділа, що ти зміг втекти від Мошка.

— До чого тут Мошко? — здивувався Тарас.

— Як тільки ти поїхав, Мошко вигнав твою матір на роботу замість тебе.

— Чому? Він не мав