Кейт Аткінсон - Руїни бога

потрапив у полон. Він вважався зниклим безвісти, і врешті його ім’я потрапило до меморіалу тим, у кого не було могили, у Ранніміді — там він значився як Гарольд Вілкінсон, а не «другий не зайвий, другий запасний».

— От і йолоп, — сказав Вік Беннетт. — Треба довіряти своєму пілотові. А я таку забаву проґавив.

*

На них чекали ще не так довго, як на екіпаж «З-Здібного», який збочив із того самого рейду на Турин, втративши два двигуни — занесло його аж до Алжиру. Коли вони дісталися до бази, їх уже оголосили зниклими. Усі потішилися, коли виявили, що той «Галіфакс» навантажений ящиками помаранчів — їх роздали ескадрильї, перепало й місцевій початковій школі. Тедді їв свого помаранча повільно, смакуючи кожну дольку і згадуючи гарячі скиби середземноморського сонця, яке він вже й не сподівався побачити. І не побачив. Після війни Тедді не вибирався за кордон, не їздив нікуди на канікули, не сідав у сучасний літак і не ступав на човен. Віола стверджувала, що його «політика ізоляціонізму» «жалюгідна», а він казав, що це не політика, а так просто склалося. Це не був і «ура-патріотизм» чи «ксенофобія» (інші слова з її арсеналу). Вона закидала йому брак «потягу до пригод», а він собі думав, що під час війни «пригод» йому вистачило на кілька життів наперед, і що йому і в садочку добре. «II faut cultiver notre jardin», — сказав він їй, але про «Кандіда» вона ніколи не чула. Він не був навіть певен, чи чула вона про Вольтера.

*

— Бомболюк відкрито, командире.

— Так точно, бомбардире.

— Прямо, командире. Лівіше. Лівіше. Тепер трошки управо. Прямо, прямо. Бомби скинуто.

«Ц-Цукор» аж підскочив у повітрі, позбувшись вантажу бомб. Але їм рано розслаблятися — вони мали протриматися прямо над ціллю й на тому самому рівні ще тридцять секунд, доки не опуститься спалах і фотоапарат у бомбовому відсіку не спрацює. Це був їхній доказ, що вони здійснили бомбардувальний рейд, — без того виліт могли й не зарахувати, — хоча хто зна, що там буде видно на тому фото. Над ціллю купчилися густі хмари, додайте до того незмінну промислову сажу над Руром — і з тим же успіхом вони могли фотографувати поверхню місяця. Вони скидали бомби, орієнтуючись на маркери, прокладені свіжоствореною ескадрильєю, яка саме цим і займалася, і сподівалися на краще.

Згодом, сильно згодом, коли почали з’являтися підручники з історії, мемуари й біографії, а людям перестало хотітися забути війну й захотілося її пам’ятати, Тедді спробував дізнатися про той рейд більше. Так він виявив, що значна частина літаків бомбила не ціль, а якесь місце за десять миль на захід, тож, загалом, бомбардувальники зазнали більших втрат, ніж супротивник. Що більше читав, то краще розумів, наскільки неточні були бомбардування в ті перші роки. Він спробував поговорити про це з Маком на зустрічі ветеранів.

— Такі трати — і все дарма, — сказав Тедді.

— Дарма бомби тратили?

Мабуть, Мак, їхній навігатор, сприйняв це як особистий докір.

— Я не про це, — уточнив Тедді. — Ми втратити стільки людей і літаків, а результатів кіт наплакав. Ми думали, що підриваємо їхню економіку, а насправді вбивали жінок і дітей.

— Ти що, приєднався до тих, хто зараз руки заламує, Теде?

— Та не приєднався я до них!

— Це вони почали, Теде, — сказав Мак.

«А ми закінчили». Тедді був радий, що останні 18 місяців війни провів у таборі військовополонених і не бачив, як Бомбардувальне командування намагається стерти Німеччину з карт Європи.

На тому всі суперечки й завершувалися. Це вони почали. Це вони посіяли. Це вони напросилися. Війна породила багато штампів.

— Око за око, — сказав Мак. — Ти собі як знаєш, Теде, але хороший німець — це й зараз мертвий німець.

(«Що, кожен німець? — здивувався Тедді. — І донині?»).

— Я розумію, я й не кажу, що не треба було їх бомбити, але знаючи те, що ми знаємо зараз…

— Питання, Теде, ось у чім: знаючи, як ти кажеш, те, що ти знаєш зараз, — ти бомбив би їх знову, якби отримав наказ?

Бомбив би. Звичайно, бомбив би (Аушвіц, Треблінка), проте він не став тішити Мака відповіддю.

*

Камера клацнула, Тедді повернув «Ц-Цукор» убік. Мак почав прокладати маршрут додому.

— Не так все і страшно, — сказав другий пілот. (Як же його звали? Ґай, чи що? Тедді завагався. Наче Ґай. Чи, може, Джайлз).

З переговорного пристрою долинув хор стогонів. Такі фрази, вважалося, притягували невдачу.

— Перед нами ще далекий шлях, — сказав Тедді.

І справді, артилерійський вогонь на зворотньому шляху не послаб, а, здається, тільки посилився. Вони відчували, як двигтить навколо повітря від вибухів, як уламки барабанять по фюзеляжу.

Зліва раптом спалахнуло: «Ланкастерові» підбили крило. Воно відлетіло й просвистіло в повітрі, а тоді влучило в інший «Ланкастер» і зітнуло йому верхню башту. Обидва «Ланкастери» прокреслили шлях до землі, їхнє вогненне падіння виглядало майже як танець.

У переговорному пристрої пролунало налякане «Бля». Чи то Вік, чи то Джордж. І справді бля, мовчки подумав він. Він послав Нормана оцінити, яких збитків заподіяли снаряди. «Діра-а-а», — доповів той. Це вони й так знали — у «Ц-Цукрі» повіяв арктичний вітер. Ґай, здається, вже не думав, що не так все і погано — він дав Тедді знати, що піде у хвіст, познайомиться з їхньою неапетитною вбираленькою. Ґай, Ітон закінчив. Таке треба пам'ятати, картав себе Тедді. Він досі почувався винним перед не зайвим, а запасним із Сомерсета, мовби знехтував своїми обов'язками. Врешті, він відповідав за всіх у літаку. Принаймні імена міг би й запам'ятати, Господи. Ґай уже й не повернувся, бо тієї миті обидва кулеметники у переговорному пристрої заволали: «Винищувач по лівому борту, давай у штопор через ліве!» — Тедді витиснув штурвал, але вони все одно влетіли у шквал артилерійського вогню з винищувача, мовби небесне божество сипнуло камінням на фюзеляж. Літак наповнив сморід кордитного диму.

Тедді послав «Ц-Цукор» у круте піке, а доки вирівнявся й почав підніматися, винищувач уже зник — Тедді його й побачити не встиг. Більше не повертався: