Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Дивні ти речі кажеш, жінко, – сказав майже пошепки він. – Послухать, то наче не моя ви кров. Чи він мій син?

– Та бог з тобою, Миколо!

Але його обличчя вже знову стало добродушне, а на вуста лягла лагідна усмішка.

– То нема чого й балакать! Стелися, жінко, бо я зараз такий тужний, що боюся, аби серце мені не трісло.

Груба, качкувата дружина похмурого чолов’яги переступила поріг і несміливо спинилася коло ліжка, на якому лежав навзнак і хропів, аж те ліжко протрушувалося, сам похмурий чолов’яга.

– Роді-оне! – тихо покликала жінка. – Лихо в нас, Роді-оне!

Похмурий чолов’яга миттю розплющив очі, стали вони круглі й запаморочені.

Жінка видихла з себе повітря, притому так, що з грудей вирвався тонкий, неголосний зойк:

– Щось із коровою, Родіоне!

За мить похмурий чолов’яга був уже на ногах.

– Ну! – труснув він жінкою.

– Щось із коровою, Родіо-о-оне! – Сльози покотилися їй по лицях, захитала вона й заводила головою, тоді як вуста спазматично скорчилися.

Він покинув жінку і, як був, босий і в спідньому, метнувся притьма з кімнати. Вдарив долонями двері і вилетів кулею на подвір’я. Тут стояли принишклою купкою зять похмурого чолов’яги, його дочка і маленьке руденьке дівчатко. Було ще зовсім рано, тож похмурий чолов’яга прочесав по зарошеній траві вологу стежку.

Корова лежала, завернувши голову. Він упав білими коліньми на гноїсту землю і схопив її за роги.

– Вона вже здохла, батьку, – сказав за спиною зять.

На похмурого чолов’ягу дивилося велике незаплющене око з надмір розширеним зорком. Він затрусив коров’ячою головою.

– Вставай, Манько! Вста-вай! – загорлав він.

– Та вона ж бо мертва, батьку! – сказала за спиною дочка.

Тоді Радіон закинув угору обличчя і завив. Ударився лобом об коров’ячу морду і знову затрусив коров’ячою головою.

У дворі, неподалік від хліва, стояло четверо: жінка похмурого чолов’яги, його зять, дочка і маленьке руде дівча. Всі вони мовчали, а обличчя їхні були скорбні. Жінка похмурого чолов’яги раптом тихенько заскиглила.

Родіон замовк. Звівся і повернувся до тих чотирьох. Його спідні були вимащені, а на колінах розповзлися темно-бурі плями.

– Хто що чув? – спитав глухо.

– Та оце я вийшла, щоб подоїти, – заговорила жінка, все ще схлипуючи, – а вона вже й задубіла.

– Хто що чув? – уже гостро спитав похмурий чолов’яга.

Вони мовчали. Дивилася спідлоба на батька дочка, ще понуріше дивився зять, а маленьке руденьке дівча зробило великі-великі очі.

– Я чула, як собака гавкав, – сказало воно.

– Дуже гавкав? – перепитав дід.

– Та не так уже й дуже. Я спала.

– Ну, то й мовчи, коли спала!

Маленьке руденьке закліпало повіками, розкрило рота, щоб іще щось сказати, але не сказало.

– Щось наче закричало під ранок, – озвалася дочка.

– Чого ж ти не встала?

– А чого не встали ви? – байдужно сказала дочка.

Понурий чолов’яга позеленів, але промовчав. Знову підійшов до корови, та мала непомірно роздутий живіт.

– Щось вона погане з’їла, – сказав зять.

Похмурий чолов’яга раптом відвів ногу і щосили вдарив корову в роздутий живіт. Стусав її босими ногами і важко хекав. За його спиною так само мовчки завмерло четверо. Стара вже не плакала, тільки дивилася розширеними, як і в онуки, очима.

– Та годі вже, батьку! – сказала понуро дочка. – Що вам це допоможе?

Похмурий чолов’яга послухався. Опустив плечі й стояв похнюплено. Четверо стояло також, і в дворі раптом зависла тиша. Ця тиша стривожила собаку, котрий лежав біля буди, він звівся на ноги й тоненько, жалісно заскавулів.

– Марш у буду! – наказав йому зять.

Собака звів печальну морду, і його очі зволожіли. Затих на хвилю, а тоді