Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

– О! Ти вже впорався з тими яблуками, поки ми тут теревені теревенили. А я ж тобі й не поміг.

– Чуєте? Ми зараз візьмемо велосипеди та й поїдемо до ставка – на греблю. Хочу показати їй Княжу. І те місце, де стара була.

Дід з онуком перемовляються, а вона, скориставшись моментом, знову нотує у своєму зошиті: «Українці схильні до утворення поетичних власних назв. Ось, скажімо, Княжа Криниця. Уявляю собі, що колись у давнину тут була криниця з такою солодкою водою, що навіть сам князь приїздив її пити. А коли сам не міг, то присилав когось із дружини, щоб набирав йому студеної водиці. Привозив своєму володареві цілий міх, а може, і два! Пилася, ніби вино».

– Бач, як воно буває… – бубонить собі під носа дід.

Проводжає поглядом онука, що відчиняє й тримає хвіртку, поки вона виводить свою «Україну».

– Знайшов собі городську. Ще й якась Тонина родичка. Гора з горою не зійдуться, а люди… І навіть схожа на Тоню. Пише. Гм! Ну й ну! Аж не віриться… Як у якомусь серіалі… Тонина племениця? Чи хто вона там їй? Тонина родичка й мій онук… Ти чула, Олю? Я міг лишитися! Я міг лишитися? Нащо? Що б я там робив? Як би жив на чужині? А тут же мати моя! І сестра! Батьківська хата! Лишитися? З якого дива?

Дід Єфрем сидить на тому самому ослінчику, з якого забрали диктофон і фотоапарат, а альбом зі старими пожовклими світлинами занесли назад до хати й заховали в полірований сервант під скло. Сонце золотить пізні груші, кидає полиски на дідову постать, досі широкоплечу, не зігнуту роками, і тільки мереживо зморшок, які борознами розходяться від очей, живих і гострих, окреслюють рот, перерізають чоло, – видають справжній Єфремів вік. Дід сидить і думає про зібраний врожай, про курей, яких іще можна тримати, про корову, яку довелося збути, коли померла дружина, про наступний рік, про свій чималий город, що тягнеться майже до самого ставка.

– Не буду наступного року гречки сіяти, – бубонить собі під ніс дід Єфрем. – Нащо мені одному стілько гречки? Не буду! І картоплі менше посаджу! Це вже так… Для себе хіба.

Дід Єфрем устає й поволі підходить до воріт, вдивляється в порепаний асфальт своєї вулички, що збігає з горба справжніми складками вимитих дощами баюр, нашвидкуруч засипаних битою цеглою й дрібними камінцями. Він дивиться десь понад дорогою й хатами, туди, де на обрії видніється темна смуга лісу на пагорбі.

– Краса… – тихо повторює дід Єфрем. – Яка ж краса навколо.

– Це вона?

– Так… Вона. Поля. А ось іще одна фотокартка. Дивися, вона тут із нашою бабусею, Клавою й Жорою.

– Які вони схожі між собою – бабуся, Поля й Жора, а Клава – ні.

– Так, Клава була схожа на свою маму – бабусю Гашу. Ось вона на цій карточці. Бачиш? Я сам уже її заледве пам’ятаю.

Я малюю дерево свого роду по батьковій лінії. Розкладено старі фотокартки. Якісь нотатки з батькових спогадів. Інколи я ще зазираю до своїх записів. Дещо фіксувала з бабусиних розповідей. Якби ж знаття, що вона так раптово піде… Навіть не попрощалася з нами… Пішла, ніби увірвала ту останню ниточку до свого світу, давно зниклого, міфічного, як острів її дитинства. А буває, іду до метро й здаля бачу якусь стареньку жінку у світлому пальті, білому береті, у великих старосвітських окулярах, і серце вже обривається підступним гупанням. А може? Може, це вона?

«Ба, поглянь! Це ти, Нюся Терещенко, і ми біля тебе – твої діти й онуки. А ось твій брат Жора Терещенко (у дужках допишу його рік смерті), його дружина Тоня Марецька (її року смерті не знаю, не буду писати навіть приблизно), ось їхній син (той, що загинув, його рік смерті теж знаю лише приблизно), їхня дочка і двоє її дітей. Далі Клава Терещенко – після неї не залишилося нікого (не дав Бог діток). А над вами вгорі ваші батьки – Семен і Агафія Терещенки», – такі думки зависли й раз по раз вириваються окремими фразами. Заглядає брат до кімнати. Сміється. Знову буде жартувати, що розмовляю сама із собою.

«Ось ми і є та зелена крона, що зросли на цьому вашому дереві життя. Шелестять листочки на вітрі, омиті дощем, обігріті сонечком. Прийде час, і полетять листочки до золотого вирію осені. А дерево буде рости – для нових листочків, нового життя. Вічне дерево роду».

Дивлюся на цей підпис до складеного мною дерева роду з акуратно вирізаними й вклеєними портретами «дійових осіб».

«Я хочу бути як Поля. Хочу допомагати іншим. Але ж у Полі був дар! А в мене? А я? А ще… я дуже боюся крові. Як же можна тоді бути лікарем? Ні. Певно, не бути мені такою, як Поля. А ким же мені тоді бути? Ким я хочу?» – з мого щоденникового запису.

Дивлюся на дату. Скільки мені було? Одинадцять? Це я вперше почула про Полю, її винятковість та обдарованість, про її ранню смерть. І поруч на цій же сторінці нижче ще щось – приклеєний фантик від жувальної гумки «Love is»… Посміятися із себе тодішньої? І це дерево роду! Дитяча забаганка. Чого ж я тоді зберігаю все це? Уже не рік, не два, а цілу вічність? Зберігаю, як моя пам’ять зберігає миті дитинства, події й дати, а найголовніше – рідні силуети, які вже давно відлетіли до вирію.