Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

Зберігаю…

«Пані Катаріно! Моє вітання.

На ваше прохання пишу під диктовку свого дідуся Єфрема листа до Вас.

Здрастуй, Кеті!

Онук привіз листа від тебе й фотокартку, на якій ти й троє твоїх дітей. Чоловік, пишеш, помер. І я вже теж сам, Кеті. Важко самому, але що ж поробиш? Отримав посилку від тебе. Дякую. Але ти це дарма. Я ж усе маю. І чай, і печиво. Зараз не так, як колись, – усе є в магазині. Що треба тобі, біжи й купиш. Пенсію отримую. Ще дочка навідується, теж привозить різне – лакоминки які, чи одяг, чи так щось по хазяйству допомогти.

Ти кажеш, аби і я тобі фотокартку передав… Старий я вже став, Кеті. Негодний. Але як ти так просиш, то ось, передаю. Це мені саме виповнилося вісімдесят. Ще син мій молодший живий, а через півроку він уже загинув. І Оля ще жива. І всі ми – я і вона, троє наших дітей і шестеро онуків – сидимо тісненько один коло одного, аби на фото влізти.

А Оля моя померла. Ти ж пам’ятаєш мою Олю? Працювала через дорогу, у ваших сусідів Дунау. Ми з нею добре жили. Вона ще на машинці навчилася шити. Хороша була, роботяща.

Ти питаєш, чи згадував я тебе. Аякже! Часто згадував! Хотів спершу й листи вам писати. І написав одного, віддав нашій поштарці Марусі. Аж за день голова мене викликає. Дивлюся, а в нього на столі мій лист. Навіть уже розпечатаний. І хтось червоним його покреслив. А ми вдвох з Олею складали його, насилу написали, може, і помилок наробили. А голова до мене: «Що це ти собі такий і такий син надумав? Куди це ти листи захотів слати? Нашим ворогам? Я тобі надішлю!» Подер того листа на клапті, ще й плюнув собі під ноги. Ще на мене там сказав… «Іди, – каже, – проспися! Я так і напишу в поясненні: п’яну витівку Єфрема Коломійця розібрано й засуджено на громадських зборах трудового колективу!»

А тоді хату нову будували. Стягували кожну копієчку, аби так, як у людей. І вікна щоб великі, і комнати тоже. І парове опалення скрізь поробили. Дітей вчили. Усі з дипломами. Мають освіту. Дочку заміж видали, синів одружили. Онуків дочекалися. Хороше життя прожили. Є що згадати. Не соромно й людям в очі глянути.

Бажаю тобі, Кеті, швидше одужати. Як вийдеш із лікарні, напиши ще. Цей мій онучок добре по-вашому тямить: і писати, і читати вміє. Переказуй Центі вітання від мене. Шкода мені, що не вийшла вона заміж. Теж гарна дівка була!

До побачення.

Єфрем Коломієць. Жовтень 2005 року, село Княжа Криниця Монастирищенського району Черкаської області». Примечания
1

Він здохляк, скоро здохне від сухот! (нім.)

(обратно) 2

Бери чоботи! (нім.)

(обратно) 3

Чого тобі? (нім.)

(обратно) 4

Знахабнілі американці! (нім.)

(обратно) 5

Так! До сорок третього не бомбили! Боялися і носа сюди поткнути! (нім.)

(обратно) 6

Ах! Якби ви тільки бачили! Який це був вокзал! Пам’ятка архітектури! Весь із нікелю й скла! (нім.)

(обратно) 7

О Боже мій! Коли ж це скінчиться? (нім.)

(обратно) 8

Скільки ж їх? (нім.)

(обратно) 9

Маю ще! Як хочеш, бери! (англ.)

(обратно) 10