Софі Періно - Дочка Медічі

Немов здогадавшись, що я напружуюсь, він додає: — Владнається на нашу користь.

— А що ми робитимемо тим часом?

— Тим часом ми будемо обережними, немов миші, які зачаїлися на кухні, ховаючись від кота. Можна вигадати якусь розвагу. Приміром, я залицятимусь до іншої.

Я заперечно хитаю головою.

— Подумайте про це, Маргарито. Це найвірніший спосіб зберегти в таємниці увагу, яку я приділяю вам.

— Це найвірніший спосіб змусити мене зневажати іншу жінку.

— Ваші ревнощі збуджують мене,— нахилившись, шепоче він мені на вухо.

Пригорнувши мене до себе, він цілує мене, доки я не забуваю, на якому я світі. Усі мої думки зосереджені на ньому. Усе моє тіло тріпоче й нестерпно болить.

— Боже, дай мені сил,— бурмотить він, відпускаючи мене.

Тепер моя черга шепотіти. Притулившись губами до його вуха, я запитую:

— Якщо я дозволю вам розважитися, ми матимемо змогу усамітнюватися й дарувати одне одному такі миттєвості?

Йому уривається подих. Його рука піднімається до моїх грудей і стискає їх крізь сукню.

— Залишитися наодинці з вами... по-справжньому... це моя величезна спокуса і мій величезний страх.

Я знову нахиляюсь до його вуха. Відчуваю, як усе його тіло заклякає.

— Навіщо боятися того, що приносить таку насолоду? Попри те, що я незаймана і маю боятися невідомого, коли я з вами, я ладна мчати туди, де ніколи не була раніше, Я лише боюсь викриття наших стосунків, от і все.

Його губи торкаються моєї шиї, цілуючи нижче й нижче. Я уявляю, як лягаю на лавку і дозволяю йому... не знаю, що саме, адже насправді я геть недосвідчена в таких питаннях. Проте я сказала йому правду: я не боюсь. Охоплена бажанням продовжувати, я відкидаюсь назад, спираючись головою на його плече. Він вагається.

— Сестра герцогині де Невер божеволіє від вас,— кажу я.— Я ніколи не відчувала симпатії до неї. Хай вона буде об’єктом ваших удаваних залицянь. Надсилайте їй листи. Цілуйте їй руку,— я щільніше пригортаюсь до нього.— Тільки, заради Бога, поцілуйте мене, перш ніж я не згоріла у вогні, запаленому вашим останнім поцілунком.

Герцог коливається.

— Я цілуватиму вас,— мовить він,— доки мені вистачить самовладання, аби не зробити чогось більшого.

Подавшись уперед, він притискається губами до місця, де мої груди сходяться над лінією корсажу. З моїх вуст зривається тихий стогін — у відповідь він активніше пестить язиком цю улоговинку, змушуючи мене вигинати спину від задоволення. Я занурюю руки в його волосся, міцно вчепившись, аби він не міг відсторонитися. Я забуваю про принцесу де Порсіан. Я забуваю про все, крім п’янких відчуттів та ароматів саду, якими огортає нас серпневий бриз.

Глава 10
Осінь 1569 — Резиденція Плессі-ле-Тур, Ла-Рош, Франція

 ачиніть вікно,— відірвавшись від шиття, мати переводить погляд на мене.

Я квапливо виконую її прохання. Теплі літні вітри полетіли до далеких країв так само, як і всі чоловіки. Цікаво, чи відчувається осінь там, де вони зараз. Коли вже на те пішло, я воліла би знати точне місце їхнього перебування.

Щодня ми з матір’ю чекаємо на дві звістки: повідомлення про те, що війну закінчено і Анжу переміг, а також на лист від посла її величності в Португалії з підтвердженням моїх заручин. На першу звістку ми чекаємо зі справжнім нетерпінням. Що ж стосується другої... я удаю, ніби сповнена ентузіазму, але докладаю чимало зусиль. Два тижні тому її величність отримала повідомлення, у якому причиною затримки наших заручин оголошували спалах епідемії в Лісабоні. Я спіймала себе на думці — хоча це аж ніяк не по-християнськи,— що дон Себастьян може стати її жертвою. Однак згодом надійшла звістка, що епідемія відступила і король навіть не заразився. Відтак, не варто розраховувати, що смерть допоможе вирішити мої проблеми. Я маю впоратися самотужки.

— Принести вам ковдру? — запитую я матір.

— Ні, я присуну крісло ближче до вогню,— вона знову схиляється над рукоділлям, але перед цим усміхається мені.— Ви стали чудовою помічницею.

— Ніщо не тішить мене більше, ніж спілкування з вами та моїм братом, пані. Відверто кажучи, я не хочу залишати мою родину та вирушати до Португалії, аби стати королевою.

— Жодна дівчина не хоче жертвувати всім знайомим заради невідомого,— відповідає мати. І додає після миті роздумів: — Можливо, я була винятком: хоча мій дядько, Папа Римський, добре ставився до мене, він не міг замінити батька або матір. Натомість ваш дід Франциск опікувався мною майже як батько.

— Король Португалії відкладає вирішення нашого питання. Може, нам слід вчинити так само? Ми з моїм нареченим молоді. Один рік нічого не значить для португальців, чи не так? А я була б надзвичайно задоволена провести цей рік у вашому товаристві.

Цього разу погляд матері стає більш допитливим.

— Невже для вас справді так важливо не розлучатися зі мною?

— Так, пані. Служити вам... Я відчуваю, що це справа мого життя. Служити вам і завжди бути тут заради Анжу.

— Ви сумуєте за ним так само сильно, як і я,— вона з розумінням киває.

— Якби ж оголошення смертного вироку, що його виніс Парламент стосовно Коліньї, було достатньо, аби вбити цього пана!

— Майте віру, дочко. Хтось захоче отримати п’ятдесят тисяч екю або ваш брат здійснить цей подвиг, не розраховуючи на винагороду, і повернеться до