Алла Сєрова - Подвійне дно

наче все було не просто вчора, а годину тому. Знаєш, що найстрашніше в старінні? Це коли ти відчуваєш себе молодим, ще й не жив наче — а вже час помирати. І ти розумієш, що нічого ще не встиг, що ще б міг багато чого зробити, та пісок з пісочного годинника майже висипався. І від цього інколи робиться невимовно гірко, так… Звичайно, я пам’ятаю, як його звали, негідника. Петро Носик, ось як його звали.

Петро Носик… То он який ти був? Цікаво, що зробили з тобою роки? Чи навчився ти ховати свою вовчу посмішку? Чи пам’ятаєш ще милу дівчину Оксану, яку занапастив? І чи знаєш ти, що маєш дочку — Анну Петрівну Польську — чи Вернер? І гарного онука? Знаєш, напевно знаєш, якщо дав якійсь кралі лист із наказом знищити Стася. Отже, щасливе посімейство воз’єдналось, от тільки мені здається, що Оксана Вольська, якщо тільки ще жива, нічого про це не знає. Думаю, нам варто зустрітися з нею.

— Ну, ось, ваш знімок.

Фотограф пінцетом виймає із ванночки мокрий знімок, там полощеться ще два. Я від нетерплячки аж підстрибую. Що там, на знімку? Я впевнена, впевнена, що саме його шукала стара мегера Климковська.

— Не розумію… Що це таке?

Рудий розглядає фотографію. Як не дивно, вона вийшла чіткою, видно, фотограф знав свою справу. Але що тут такого, незвичайного? Ось група чоловіків, сидять за столом. Серед них жінка, як видно, мають її за свою, бо пустили до товариства. Ну, і що це таке? Що тут страшного? Сидить жінка серед чоловіків, ось іще знімок, інший ракурс — та сама жінка і чоловік, трохи збільшено. Жінка як жінка, в темному шовковому платті з білим комірцем, а чоловік…

— Цікаві знімки, — фотограф розглядає їх, одягнувши окуляри.

— Не розумію, що ви в них знаходите цікавого?

— Ну, це ж очевидно. Погляньте, ось сидять німецькі офіцери — щось святкують.

— Та з чого це видно?!

— А ви подивіться, як вони вдягнені. Всі в білих сорочках із закасаними рукавами, підтяжки. Тож неофіційна обстановка, кітелі познімали. Ось тут, на столику, бачите — видно, де вони склали кашкети, наскільки я розумію, це вищий офіцерський склад, дивіться, які кашкети? А на столі пачка цигарок, теж німецькі, я такі бачив — трофейні. І пляшка, бачите? Батько з війни таку приніс, справжній шнапс. А поряд — шампанське. Це німецькі офіцери, і вони щось святкують. А ще я думаю, що знімок зроблено до війни, тобто до нашої війни.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що на задньому плані — он, за спиною жінки — висить настінний плакат американського виробництва, бачите рекламу автомобілів марки «герон»?

— Дійсно, є. Як ви тільки побачили?

— Око в мене звичне все помічати. Так от, такий плакат міг висіти тільки до того, як Сполучені Штати вступили в війну. До того, як перервали дипломатичні стосунки з Гітлером. Тому я думаю, що фото зроблено десь у 39–40 році, не пізніше. До речі, фасон сукні жінки теж підтверджує моє припущення.

Мабуть, я не вмію спостерігати, або не вмію отак одразу охопити всі подробиці. Я бачила знімки цілком, так би мовити, загально, а дрібниці…

— Поглянь, Лізо. Оці двоє, що тут, вони нікого тобі не нагадують?

— Ні, а що, мають?

— Поглянь сюди. Недаремно ти просила Олеся роздрукувати тобі фотографії Клауса і його дядечка.

Я здригаюсь. Дійсно, як я могла не помітити? На знімку всміхається не хто інший, як Адольф-Марія фон Штромбек, а поряд з ним отаборилася наша полум’яна яга — Ольга Климковська. Я так і думала, вона й замолоду була безбарвною, з тих, що раз поглянувши, вдруге й не помітиш. І якщо припустити, що вона була серед цих офіцерів у зв’язку із завданням, то незрозуміло, чому вона так боялася цих знімків. Це означає тільки одне: сіра злостива міль була пов’язана з німецькою розвідкою. Вона була шпигункою.

— Ти розумієш, що це означає, Вадику?

— Ми випустили з мішка товстого і нахабного кота, який уже занудився, чекаючи свого часу.

— Ось чого боялась Климковська. Цікаво, коли її завербували? — шкода, що стара відьма вже кипить в казані, от би надіслати їй таку фотокартку! Що б я тільки не віддала, аби подивитись на неї, коли б вона відкрила конверт. Що ж, це — втрачені можливості.

— Гадаю, вона не витримала тиску і після цього всіх судила по собі. Психопатка. От чому вона була такою ретельною працівницею. Боялась, що її запідозрять. А Корбут знав про неї все. Але звідки?

— Думаю, ці кадри передав йому сам Вернер — аби Корбут залигав Ольгу. Можливо, саме так він зміг приїхати до Союзу і визнати, чи підтвердити батьківство. Тепер зрозуміло, чому Ольга так переслідувала Любу. Вона постійно боялась, що її таємниця випливе, вона боялась, що Клаус щось знає і розкаже Любі. Якби вона не смикалась, можливо, нічого б не сталося, та коли вона отак повелася, гадаю, Клаус оскаженів — і поскаржився дядькові. От так у Корбута з’явилися ці знімки. Думаю, саме тому наші опоненти й знали про існування Корбута й Климковських — через Андерса, а йому розповів Вернер. От і влаштували нам з тобою пастку.

— Це тільки наші припущення, Лізо.

— Але мені здається, саме так все й було.

Мені так здається. Я наче бачу, як все було колись, давно. Уламки минулого впали на мою голову. Огієнко мав рацію, ніщо не зникає безслідно, а злочин — і поготів. Все потроху стає на свої місця. І картинка виходить невесела. Колись одна людина виявила слабкість. А розплачуватися примусила багатьох, і мене теж. Чому я маю платити за чиюсь підлоту? «Гріхи батьків ляжуть на дітей». Олесь мав рацію, старі борги вимагають проплати — з відсотками. І час платити прийшов. Усе сплелось у якийсь клубок, і я не знаю, за що перше вхопитися.

Старий фотограф не втручається в нашу розмову. Все, що міг, він уже для нас зробив. От тільки…

— Скажіть, а ми можемо забрати оцей знімок, де Оксана Вольська із тим типом?

— Можете, — він сумно всміхається. — Бачу, ви потрапили в якусь халепу. Я думаю, якщо знімок вам якось допоможе — беріть. Скільки там мені лишилось, а потім все це піде на смітник…

— Ну, чому ж! У вас хіба немає дітей?

— Був син, загинув. А онук… Йому немає діла до старих фотографій. Життя зараз інше, люди інші. Ми вже не дивимось в очі одне одному і не думаємо про те,