Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

не потрапив до групи ОР, ані навіть не прагнув цього. Його ВФА і його досягнення були тісно пов’язані. Однак у результаті переломної пішохідної подорожі навколо Мангеттена він, схоже, дедалі краще міг справлятися із симптомами, менше впадати в депресію, не так схильний був провалюватися в кризу і менше хвилювався через самотнє життя. У Мюрреї Летті він знайшов приятеля, щодня його навідував батько, він продовжував приймати ліки і був… функціональним. Що стосується його звільнення від боязні відкритого простору, ніхто не міг ствердити, скільки це може протриматися або наскільки далеко від «домашньої бази» він буде готовий повіятися. Та загалом він був у найкращій формі за дуже довгий час. Перспектива перестати турбуватися про нього стала цілком реальною.

Пиячив він досі по-чорному. Але чомусь — може, через те, що ця проблема була набагато більш знайомою, — нас це непокоїло набагато менше, ніж повинно було.

Натомість якийсь час після того я почав перейматися собою. Дитина мала вже ось-ось з’явитися на світ, і я, щиро кажучи, не міг витримати становища, в якому опинився, тож ухопився за пораду Сучітри й виїхав із дому Ґолденів. І дійсно, мої батьки дуже приязнилися зі своїми сусідами по Садах, і, на мою превелику радість, їхній товариш-дипломат із М’янми, якого в цій розповіді, щоб легше його вигадати, я перейменував на У Лну Фну — сумновидий вдівець-окулярник із запалими очима, котрому не вистачило кількох голосів, аби стати другим після У Тана бірманським Генеральним секретарем ООН, — запросив мене до свого дому.

— Для мене це буде приємність, — запевнив він. — Це помешкання велике, і сам у ньому почуваєшся, наче муха, що дзижчить у дзвоні. Я чую власне відлуння, а це не той звук, який мені подобається.

Взагалі-то момент я впіймав ідеальний, бо перед цим якийсь час він здавав вільну кімнату, і коли я запитав його про можливість її зняти, його наймач саме ладнався виїхати. Персонажем, що залишав сцену, був пілот Джек Бонні, котрий любив нахвалятися, що працював «на найбільшу авіалінію, про яку ви ніколи не чули» — «Геркулес Ейр», що колись транспортувала вантажі, але тепер перевозила також військових та інших клієнтів.

— Якось недавно, — розповідав він, — брали ми на борт британського прем’єра з групою охоронців, а я типу: а чи він не має летіти своїм бортом номер один? А хлопці з охорони кажуть: у нас нема такого літака, як цей. А ще я доставляв у Ірак найманців, це було щось. Але який був політ мого життя? З Лондона до Венесуели, венесуельської валюти на двісті мільйонів доларів, що британці їм надрукували, а ви не знали, еге ж. І от що найбільш стрьомне. На Гітров завантажують піддони, а жодної охорони нема, я дивлюся на всі боки — є тільки звичний персонал аеропорту, ніякого там озброєного ескорту. Потім прилітаємо ми в Каракас, а там — ух ти, просто масштабна військова операція. Базуки, танки, мордовороти в бронежилетах націлилися карабінами на всі боки. А в Лондоні — нічого. Мене це просто розковбасило.

Після того, як він виїхав, а я затишно облаштувався, У Лну Фну завітав до моєї кімнати й промовив своїм лагідним, турботливим голосом:

— Мене тішило його товариство, але я також тішуся, що ти за характером спокійніший. Пан Бонні добра людина, але йому треба бути обережнішим і менше розпускати язика. Стіни мають вуха, мій дорогий Рене. Стіни мають вуха.

Він піклувався про моє гарне самопочуття й лише раз несміливо, запитавши спершу дозволу, повів розмову про те, як поважав моїх батьків і розуміє біль моєї втрати. Він сам, як сором’язливо зазначив, також страждав від утрати. Сучітра раділа з мого переїзду на нове місце, але, помітивши мою неминущу пригніченість, під’їхала з іншого боку:

— Ти виглядаєш геть прибитим після того, як забрався з резиденції Сімейки Адамсів. Ти певний, що тобі не прагнеться хоч трішки посмакувати солодкої російської випічки?

Тон запитання був жартівливим, але було зрозуміло, що вона справді хоче знати відповідь.

Я заспокоїв її; вона за натурою була довірлива й швидко перевела це на жарт.

— Я рада, що тобі вдалося залишитися в твоїх коханих Садах, — підсумувала вона. — Можу тільки уявити твоє кисле обличчя, якби це не вигоріло.

Але мій син, мій син. Неможливо бути далеко від нього, але неможливо також бути поруч. Василіса Ґолден в останньому періоді вагітності, на східних днях, щоденно прогулювалася в Садах під ручку зі своєю матір’ю — бабцею в хустці, цим штампом, доставленим для ролі в мелодрамі, і я подумав: мій син у руках людей, для яких англійська не є рідною мовою. Це була негідна думка, але в очманінні свого безуспішного батьківства лише негідні думки приходили мені в голову. Чи мені розкрити карти? Чи тримати рот на замку? Що буде найкраще для хлопчика? Що ж, найкраще для нього буде знати, хто його справжній батько. Але я також, зізнаюся, неабияк боявся Нерона Ґолдена, це був страх молодого митця на самому початку кар’єри перед впливовим і сповненим сили світським бувальцем, навіть у його теперішньому стані повільного підупадання. Що б він учинив? Чим би міг відповісти? Чи це наразило б дитину на небезпеку? А Василісу? А мене? — Ну, мене безперечно, подумав я. За доброту, якою він оточив мене після осиротіння, я відплатив тим, що запліднив його дружину. На її прохання, це правда, але він такого виправдання не прийме, і я побоювався його кулаків; кулаків — це щонайменше. Але як можна зберігати мовчання до кінця життя? Відповіді я не знав, тоді як питання бомбардували мене вдень і вночі, а на горизонті не було жодного бомбосховища.

Я почувався ідіотом; гірше, ніж ідіотом, — шибеником, що наламав дров і боїться покарання дорослих, а навколо не було з ким поговорити. Уперше в житті я відчув щось на зразок захоплення католицьким винаходом сповіді й наступного прощення гріхів Богом. Якби я міг тоді знайти якогось священника і якби каскад моїх mea maxima culpa приглушив той безперервний допит, що проходив усередині мене, я радо пішов би тим шляхом. Але нікого не було поруч. Я не мав жодних зв’язків із церковним світом. Батьки померли, а мій новий домовласник У Лну Фну, хоч і був, без сумніву, тертим дипломатом, чия ненав’язлива присутність заспокоювала, уже колись потерпав від балакучості свого наймача і напевно лише відсахнувся б від тих радіоактивних емоцій, які мені треба було вихлюпнути. Сучітра, само собою, в гру не входила. До речі, я не сумнівався,