Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

Помічаю, ніби щось крадеться у високій траві. Мабуть, хижий звір. Невже він зважиться напасти?

Прислухаюсь. Нічого. Ба ні! Якась тварина пробирається крізь очерет. Я беззбройний, але буду боронитися! Гукатиму на допомогу. Моє життя потрібне місіс Уелдон і моїм товаришам!

Вдивляюсь у морок. Місяця немає. Ніч чорна, хоч в око стрель. Онде в заростях папірусу блиснуло два вогники — очі гієни або леопарда. Зникли… засвітилися знову…

Трава шелестить зовсім близько. Звір кидається на мене. Крикнути, вдарити на сполох!..

На щастя, я втримався від крику.

Не вірю своїм очам! Та це ж Дінго! Дінго біля мене! Славний Дінго! Як він тут опинився? Як мене знайшов? Що то інстинкт! Але хіба можна самим тільки інстинктом пояснити цю безмежну вірність? Дінго лиже мені руки. Чудовий собака, мій єдиний друг! Отже, вони не вбили тебе!

Я пещу Дінго. Він, ніби розуміючи мене, поривається загавкати, та я його заспокоюю. Ніхто не повинен знати, що він тут! Нехай іде назирці за караваном. Може, якось… Але чому Дінго так настирливо треться шиєю об мої руки? Ніби каже мені: «Та шукай же! Шукай!» Я шукаю і намацую щось на нашийнику… Це очеретинка, увіткнута в пряжку з вигравіюваними літерами «С» і «В», таємниці яких ми так і не розгадали.

Виймаю очеретинку. Розламую. Всередині згорнутий папірець!

Але я не можу прочитати в пітьмі, що там написано. Треба чекати світанку. Я хочу втримати Дінго біля себе, але він пручається. Він розуміє, що доручення виконано.

Відпускаю Дінго, і він безшумно зникає в траві. Коли б тільки він не попався левам або гієнам!

Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав.

Записка, якої я ще не можу прочитати, пече мені руку. Хто її написав? Місіс Уелдон? Геркулес? Як же вірний собака, що його ми вважали мертвим, зустрівся з кимось із них? Що в записці? План визволення з неволі чи тільки звістка від любих друзів? Та хоч хай там як, а ця подія радісно схвилювала мене. Може, скоро настане кінець моїм злигодням?

Як довго тягнеться ніч!

Я не можу заснути. Вдивляюся в обрій — чи ще не світає? А довкола рикають хижі звірі. Бідний мій Дінго, чи пощастило тобі проскочити повз них?

Нарешті займається ранок. У тропіках він настав дуже швидко, майже без світанку. Лягаю так, щоб непомітно прочитати записку.

Намагаюсь читати. Ще дуже погано видно.

Нарешті прочитав. Записка від Геркулеса; написано олівцем.

«Місіс Уелдон з малим Джеком понесли в кітанді. Їх супроводять Гарріс і Негору. З ними містер Бенедікт. Вони випередили караван на три-чотири переходи. Мені не вдалося поговорити з місіс Уелдон. Я знайшов Дінго. Хтось підстрелив його з рушниці, але рана вже загоїлася. Не занепадайте духом і не втрачайте надії, містере Дік. Я думаю про всіх вас і втік тільки для того, щоб якось допомогти вам.

Геркулес».

Місіс Уелдон та її син живі! Яке щастя! їх несуть у кітанді — отже їм не довелося терпіти муки цього переходу. Кітанда — це щось на зразок гамака, сплетеного з гілок та сухої трави і підвішеного до двох довгих жердин. Зверху кітанда покрита запоною з легкої тканини. Несуть її на плечах два носії.

Навіщо ж потрібні Гаррісові й Негору місіс Уелдон та її син? Ці негідники прямують до Казонде. Так, так, тільки туди. Я їх там знайду. Яку ж бо гарну, радісну новину приніс мені Дінго, як підбадьорив мене!

11–15 травня. Караван рухається і рухається вперед. Бранцям іти чимдалі важче. Вони залишають за собою криваві сліди. До Казонде ще маршів із десять. Скільки невільників перестане страждати, не дійшовши туди! Але я повинен дійти! Я дійду!

Який жах! Тіло в деяких невільників — це суцільна кривава рана! І в цю рану врізаються ланцюги…

Жінка несе на руках свою малу дитину, яка вчора вмерла з голоду. Мати не хоче розлучатися з нею.

Дорога за нами всіяна трупами. Багато хто вмирає від вітряної віспи.

Проминули дерево, під яким лежать кілька мертвих невільників, прикутих за шию до стовбура. Їх покинули тут на покару. Вони вмерли з голоду.

16–24 травня. Я вже зовсім знемігся, але не маю права впасти. Дощі перестали. Йти під немилосердно палючим сонцем чимдалі важче. Наглядачі підганяють караван, а дорога піднімається досить круто вгору.

Проходили через зарості «ньяси» — високої цупкої трави. Стебла деруть обличчя, а колюче насіння крізь діряву одежу впивається в тіло. На щастя, мої міцні чоботи ще цілі.

Хавільдари кидають зовсім ослаблих невільників на дорозі. До того ж, ми їмо надголодь: харчу обмаль, а солдати й пагази збунтувалися б, якби їм зменшили пайку.

— Нехай жеруть одне одного! — каже начальник каравану, дивлячись на охлялих невільників.

Деякі молоді й здорові з вигляду невільники зненацька падають мертвими. Мені згадалося, що й Лівінгстон писав про це. «Ці нещасливці раптом починають скаржитись на біль у серці. Кладуть руку на груди й падають неживі. Мабуть, умирають від розриву серця. На мою думку, це стається з вільними людьми, несподівано оберненими на рабів, які зовсім не були готові до такої долі».

Сьогодні хавільдари порубали сокирами із двадцять невільників, що, знесилівши, вже не могли йти далі. Ібн-Хаміс бачив різанину, але не припинив її. Це було жахливе видовище!

Така страшна смерть спостигла й стару Нен. Я спіткнувся об її труп. Не міг навіть поховати її.

Перша жертва серед пасажирів «Пілігрима» після катастрофи.

Бідна Нен!

Щоночі я виглядаю Дінго. Але він не приходить! Чи не скоїлось із ним якого лиха? А, може, що з Геркулесом?.. Ні! Ні! Я не хочу цьому вірити! Така довга мовчанка свідчить тільки про те, що в Геркулеса немає новин для мене. До того ж, йому треба діяти дуже обережно…»

Розділ IX

КАЗОНДЕ

26 травня караван невільників прибув до Казонде. Половина бранців загинули в дорозі. І все ж работорговці сподівалися на неабиякий зиск: попит. на рабів не меншав, ціни на невільничих ринках Африки були високі.

Ангола провадила широку торгівлю неграми. Португальські власті в Сан-Паулу-ді-Луанда й Бенгелі не могли їй перешкодити, бо работорговці гнали каравани внутрішніми областями африканського материка — глухими і майже недоступними.

Бараки на узбережжі були напхом напхані невільниками. Ті кілька суден, яким щастило прослизнути повз патрульні кораблі, не могли забрати відразу весь цей «чорний товар», що його мали вивозити до іспанських колоній.

Місто Казонде, розташоване за триста миль від гирла Кванзи,