Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

Дік Сенд не без жаху думав про небезпеку, яка чигав на Геркулеса. І все ж, коли б йому, Дікові, трапилась нагода втекти, він не вагаючись скористався б із неї.

Ось кілька нотаток із записника Діка Сенда, що пописав він по дорозі від Кванзи до Казонде. В них відбито найвизначніші події протягом двадцяти п'яти «маршів», які складали перехід у двісті п'ятдесят миль. «Марш» мовою работорговців — це десять миль із зупинками на обід і на ночівлю.

«25–27 квітня. Проминули село, обгороджене живоплотом з чагарів вісім-дев'ять футів заввишки. Поля засіяні маїсом, бобами, сорго та земляним горіхом. Двох селян схопили й закували. П'ятнадцять чоловік убили. Решта втекли в ліс.

Вранці перейшли швидку річку ярдів сто п'ятдесят завширшки. Міст із стовбурів дерев, зв'язаних між собою ліанами. Бракує деяких мостовий. Двоє жінок, забитих в одну колодку, впали у воду; одна — з малою дитиною. Вода завирувала й забарвилась кров'ю. Крокодили ховаються між мостовинами. Можна ступити ногою просто в роззявлену пащу.

28 квітня. Переходили ліс — майже весь із височенних баугіній. Португальці називають їх «залізними деревами».

Великий дощ. Земля розгрузла. Йти дуже важко.

Побачив стару Нен. Вона несе на руках хлопчика, хоч сама ледве тягне ноги. Скута із нею невільниця шкутильгав, з її плеча, розсіченого ударом нагая, тече кров.

На ночівлю стали табором під велетом-баобабом з ніжно-зеленим листям і білими квітами.

Вночі безперестанку рикали леви та леопарди. Солдат застрелив леопарда. Що з Геркулесом?

29 й 30 квітня. Перші прикмети так званої африканської зими. Рясна роса. Закінчується дощовий сезон, що починається в листопаді. Рівнини ще геть затоплені водою. Східні вітри несуть із собою болотну пропасницю.

Ніяких слідів місіс Уелдон і кузена Бенедікта. А їх могли повести тільки до Казонде! Напевно, вони йшли тим самим шляхом, що й наш караван, тільки раніше. Серце точить тривога. Мабуть, малий Джек знов захворів на пропасницю. Чи ж він хоч живий?

1–6 травня. Простували заболоченою рівниною, де ще не висохли дощові калюжі. Подекуди вода сягала до пояса. У воді — безліч п'явок, які присмоктуються до шкіри. Купини поросли папірусом. З води витикаються рослини з великим, мов у капусти, листям. Люди спотикаються об них і часто падають.

Тут водяться дрібні рибки з родини сомових, що їх тубільці ловлять лозяними вершами на харч і на продаж.

Часто неможливо знайти місце для ночівлі. А затопленій рівнині не видно кінця-краю. Доводиться йти в пітьмі. На ранок у колоні недолічуються багатьох невільників. Які ж бо нестерпні страждання! Впавши, люди намагаються враз підхопитися на ноги, а навіщо? Затриматись трохи довше під водою — і кінець усім мукам!.. Але що буде з місіс Уелдон та її сином? Я не маю права кидати їх напризволяще. Я мушу витримати всі злигодні. Це мій обов'язок!

Які моторошні крики в пітьмі!

Солдати наламали смолистого гілля й запалили. Тьмяне світло осявав темряву.

Ось чому кричали люди! Крокодили! Дванадцять або й п'ятнадцять чудовиськ напали на караван, ухопили кілька жінок та дітей і потягли в воду.

Крокодил черкнув мене по нозі, здерши своєю лускою шкіру. Молодого невільника він поніс разом із шматком колодки, зламавши її. Як кричав бідолашний хлопець із жаху та болю! Я й досі чую той крик.

7–8 травня. Вранці підрахували жертви. Загинуло двадцять душ.

На світанку я став шукати очима Тома і його товаришів. Яка радість: вони живі! Радість? Чи не краще в одну мить позбутися всіх страждань?

Том іде майже на чолі колони. На вигині дороги, коли Бет почав обережно повертати колодку, старий озирнувся, й ми обмінялись поглядами.

Марно видивляюсь стару Нен. Чи її не видно за іншими, чи, може, загинула вночі?

Нарешті затоплена рівнина скінчилася. Дві доби ми брели по воді! Стали табором на горбі Підсохли проти сонця. Трохи попоїли. Який жалюгідний харч! Пригорща маніоки, жменька маїсових зернят. Брудна каламутна вода. Хто з оцих випростаних долі невільників не підведеться вранці?

Невже місіс Уелдон та її син теж терплять такі муки? Ні, їх певно повели до Казонде іншим шляхом. Нещасна мати не витримала б таких злигоднів!

Ще один випадок віспи в каравані, яку тубільці називають «ндуе». Хворі не можуть ходити. Що з ними зроблять — отак і покинуть?

9 травня. Рано-вранці вирушили в дорогу. Хавільдари хутко підняли нагаями знеможених і хворих. Невільники — це товар. А товар — це гроші. Хавільдари гнатимуть нещасних уперед, скільки в тих стане сили.

Мене оточують живі скелети. Їм бракує голосу, навіть щоб стогнати. Врешті я побачив стару Нен. На неї страшно дивитися. На руках у неї вже немає хлопчика. Немає й напарниці, і Нен тепер легше йти. Але вона й досі підперезана ланцюгом — його кінець перекинуто через плече.

Помаленьку наздоганяю її. Та Нен мене ніби не впізнає. Невже я так змінився?

— Нен! — обізвався я до неї.

Стара служниця довго дивилася на мене.

— А-а, це ви, містере Дік! — врешті відповіла вона. — Я… я… скоро помру…

— Ні, ні! Тримайтеся, Нен!

Я відвів очі, щоб не дивитися на нещасну. Хіба це Нен? Це тільки її тінь.

— Помру, — повторила Нен, — і не побачу ні моєї дорогої господині, ні мого малого Джека! О боже, зглянься наді мною!

Я був хотів підтримати стару Нен, яка тремтіла в своєму лахмітті. Я радо дав би себе скувати з нею, щоб полегшити тягар ланцюга, який Нен тепер несла сама.

Але дужа рука відштовхнула мене вбік, а нещасну Нен ударом нагая загнано в гурт невільників. Я мало не кинувся на хавільдара… Аж тут з'явився араб Ібн-Хаміс, схопив мене за руку й тримав, доки повз нас пройшов увесь караван. Коли я опинився на своєму місці — в кінці колони — Ібн-Хаміс промовив одне тільки слово:

— Негору!

Негору! То це за наказом португальця зі мною поводяться інакше, ніж з моїми товаришами?

Яку ж долю наготував мені цей негідник?

10 травня. Проминули два охоплені пожежею села. Вогонь аж гуде. На деревах висять трупи. Селяни повтікали. Поля спустошені. На села вчинено набіг. Двісті забитих, щоб узяти якийсь десяток невільників!

Звечоріло. Спинились на ночівлю, розташувавшись табором під велетенськими деревами. Височенні трави, мов ті кущі, облямовують узлісся.

Вночі, зламавши колодки, втекло кілька невільників, їх зловили й жорстоко покарали. Сьогодні солдати й хавільдари вартують дуже пильно.

Настала ніч. Довкола рикають леви й виють гієни. Десь далі бовтаються гіпопотами. Певно, там озеро або річка. Я дуже стомлений, але заснути не можу. В