Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

панське тіло, а як такого нема, то й мужицького не цураються, — проказав дядько, ніби ведучи далі якусь свою думку.

— Коржі з маком подавати? — спитала Маруся, чи то щоб одвести батькову думку на щось інше, чи вважала, що на часі питати про коржі, які вже спеклися.

— Трохи згодом, — неохоче відповів господар, думаючи далі про Щось своє.

Роман підвівся з-за столу й вийшов надвір. Дядько співчутливо подивився на мене, зітхнув і зненацька перейшов на ти.

- І чого тобі, парубче, такому молодому й акуратному, тинятись по світу й годувати воші? Пристав би десь, помився б добре, випарив би шмаття…

Маруся зашилась десь у кутку, вдаючи, ніби робить щось біля кросен, але вся увага її була зосереджена на батькових словах. А батько помовчав трохи, пригладив волосся на маківці й притишеним голосом сказав:

— Тобі б десь у прийми пристати та за хазяйство взятись… От хоч би й до нас. Сам бачиш, дівка на порі стала, час і заміж її віддавати, а я старію вже, зятя до помочі треба. Ось мине Пилипівка, Різдво, а там почнуть у нас весілля справляти… Не в розкошах купаємось, ну тільки ж і на достатки не ремствуємо: є пара конячок, корова тільна, кабана на Різдво заріжемо…

На хвилину мені промайнула химерна думка: а чом би справді не пристати в прийми тут? Звісно, до слушного часу. Поки точиться війна, поки по містах лютують голоднеча й тиф, а тут, під охороною «банди», панують спокій, достаток, тиша… Я уявив собі церемонію сватання, коли ряба Маруся, поколупавши, як годиться, пальцем піч, подасть рушники старостам, з яких один може бути Роман, далі урочисте вінчання в узинській церкві й гучне весілля, на яке не поскупиться лисуватий батько, радий, що, кінець кінцем, дочка з її малими шансами не сидітиме далі в дівках: що не кажи, а з пригожими парубками тепер на селах не густо, та й ті, що є, більше поглядають на вроду, на воли та корови… Я уявив собі далі, як мій майбутній тесть кепкуватиме з мене «городського», що не може відрізнити на врунах озимого жита від ярої пшениці, не вміє косити траву, запрягти як слід конячок… Та все це півбіди-біда, а ось що діяти, як станеться все по всьому, коли треба буде знову повертатись до Києва, до університету? Не везти ж з собою таку кралю, як Маруся, та й що їй там робити в Києві при моїх злиднях? Значить, покинути її в Узині, а самому мерщій накивати п’ятами? Отак віддячити невдасі Марусі за її турботу й дбання про мене, тій Марусі, для якої шлюб зі мною зав’язав би її долю на все життя?.. Мені нараз стало жаль Марусі й соромно за свою хвилеву фантазію. Щоб не ображати батька й дочки, яка, напевно, чула нашу розмову, я ніяково збрехав:

— З великою охотою я став би до вас у прийми, але мене чекає в Києві моя дівчина, котра заприсяглась дожидати мене…

— Тоді інша річ, — сумно проказав господар, і в цей час до хати увійшов Роман.

— Нам треба заявитись до Куща — чи не допоможете нам знайти його? — звернувся він до господаря.

— Марусю, збігай до Мишинського та поклич його сюди. А поки що став на стіл коржі з маком.

Маруся поставила на стіл миску з маковим молоком, поклала кілька- жовтогарячих коржів і, напнувши хустку й накинувши на плечі юпчину, метнулася з хати.

Я залюбки взявся за цю свою улюблену страву, яку на Слобожанщині та Полтавщині звуть шулики, подумки віддав належне куховарським здібностям Марусі й ще раз пожалів її.

Десь за півгодини двері рипнули й на порозі з’явився кремезний чолов’яга невиразних літ, а за ним шмигнула в куток Маруся, засмучена кінцем моєї розмови з батьком. Мабуть, їй не тільки кортіло сховати біляве волосся під очіпок, щоб не «світити далі дівочими косами», а й моє «паничівське» обличчя одразу припало їй до вподоби.

— Здоровенькі були, панове добродії! — привітався кремезний чолов’яга, скидаючи сиву шапку. На животі за пояс у нього, мов гетьманська булава, заткнута німецька граната з довгим руків’ям. Це й був Мишинський, як потім ми дізнались, права рука отамана Куща. Мишинський ішов поряд нас поважно, знаючи собі ціну, а стрічні перехожі чемно віталися з ним, скоса поглядаючи на гранату-була-ву. Чи то через цю свою зброю, чи справляла враження його владна статура, але Мишинський мало вже був схожий на звичайного селянина, дарма що жив у простій селянській хаті край містечка; та й на військового кадровика теж не скидався. Мабуть, подумав я, в наш ворохобний час утворюється новий, невідомий досі тип професіонала-повстанця.

Мишинський пройшов з нами трохи центром містечка й повів через глухий завулок до непоказного міщанського будиночка, де порядком безпеки перебував тимчасово отаман Кущ: до власного будинку в центрі містечка він заявлявся на короткий час відвідати дружину й подивитись на своє немовля.

Худорлявий, але міцно скроєний, з дбайливо поголеним обличчям, Кущ являв собою тип офіцера російської армії воєнного часу. Не сказати, щоб Кущеве обличчя світило розумом, але й не було таким простакуватим, з відбитком безпідставної пихи, як у Мишинського. Ми відрекомендувались Кущеві, не приховуючи свого недавнього минулого, але в той же час уникаючи висловлювати наші сумні висновки, винесені з трикутника смерті.

Кущ аж прикипів до нас, посадовивши до столу, й жадібно почав розпитувати:

— Ну так розкажіть же, будь ласка, що там і як, бо ми тут як у лісі!

Ми розповіли про від’їзд Петлюри до Польщі, про рейд по денікінських тилах загону Тютюнника, і Кущ замислився.

— Так що ж — тепер союз із Польщею?

— Мабуть, що так: ближче майбутнє покаже…

— Ех, непевний союзник та Польща: вакурат може завжди зрадити! Та й селяни не забули в нас, на Білоцерківщині, полячку графиню Браницьку й її зграю… — зажурено проказав Кущ і тут же додав:

— Та що вдієш! Нам хоч і з чортом злигатись, аби тільки не з денікінцями й більшовиками!

Почувши, що прямуємо до Києва, Кущ замахав руками:

— І не думайте про таке! Там сам чорт не розбере, що діється. Одні кажуть, що в Києві вже більшовики, інші — ніби генерал Бредов одігнав їх. Так воно чи не так, а рушати тепер до Києва — це самому лізти чортові на роги. Денікінському чи більшовицькому — для нас все ’дно.

Кущ підсунув свого стільця ближче до Романа, котрого, видати, вважав за старшого й розумнішого за мене,