Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

на Україні радянська влада. Куща, як колишнього офіцера, мали мобілізувати до Червоної армії, але він на виклик до військкомату не з’явився, а, переховавшись якийсь час на ближчих до Узина хуторах та прислухавшись до настроїв селян, що були обурені більшовицькою «продразвьорсткою», здійняв протибільшовицьке повстання. Отут-то й виявився військово-організаційний та стратегічний хист колишнього підпоручика Куща. Він зібрав коло себе ватагу бойових хлопців, котрі раптовими наскоками на продзагони не давали вивозити з Узина та найближчих сіл хліб і воднораз жорстоко розправлялись з місцевими представниками радянської влади. На Куща не раз посилали карні експедиції, але Кущ був невловимий. Це пояснюється особливою організацією його ватаги, що вміла, в разі небезпеки, розсіятись і обернутись у мирних селян, а на перший поклик знову зібратись і несподівано вдарити на ворога. Сам Кущ зникав на хуторах, де в кожній хаті його чекали харчі, перехов і цілковита безпека.

Отак Кущ, то пірнаючи, то знову виринаючи, дошкуляв радянській владі, аж поки не прийшли денікінці. Та як тільки зчинилась бійка між ними й українським військом у Києві, Кущ одразу підняв повстання й проти денікінців. До них він застосував ту ж саму стратегію, що й проти більшовиків, але в самому Узині стало важче діяти: за денікінцями тягли руку деякі панки з адміністрації Узинської цукроварні. Однак Кущ кілька разів наскакував із ближчих сіл на містечко, а одного разу налетів і на саму цукроварню, взяв там цілий віз цукру, як контрибуцію, і загрозив тамтешнім панкам крутою розправою, якщо й далі будуть накладати з «ворогами України». Знаючи Кущеву невловимість, адміністрація цукроварні стала шануватись перед Кущем, і Кущ дав їй спокій. Останнім часом Кущ зі своєю ватагою став наскакувати на пасажирські поїзди з Києва.

— А це вже не війна, а таке як грабіж: його хлопці обдирають кожного в поїзді, хто по-городському вдягнутий…

Видно було, що такі акції не до вподоби нашому статечному господареві, бо так можна дійти й до його скринь, комор і засіків.

— Це вже скидається на комуну, комуна, комуні, кому дуля, кому дві…

Пригостивши нас доброю вечерею, господар застелив нам у світлиці на лавах з приставленими до них ослонами, а ранком, після сніданку, порадив нам наостанку:

— 1 вєе ж, як увійдете в Узин, — пильнуйте: зайдіть до якоїсь крайньої хати й спитайте, що там і як. Тепер по-всякому буває…

Коли ми виходили вже надвір, господар ще нам порадив:

— А Куща розшукайте й заявіться до нього, бо інакше, як не в самому Узині, то десь коло нього, буде вам клопіт з його хлопцями: Можуть подумати, що вас денікінці підіслали, та й, про всяк случай, розстріляти. Тепер і таке буває…

Ми спустились стежкою до берега Росі, перейшли, обережно ступаючи по нетривкій кризі, на другий бік і незабаром, сторожко озираючись навсібіч, видряпались на залізничний насип і перейшли колію. Звідси добре було видно містечко і високий димар Узинської Цукроварні.

У чужій ролі

Ми зайшли в третю від краю хату.

Біля столу сидів, про щось міркуючи, літній худорлявий дядько в чистій білій сорочці з селянського полотна, а коло печі поралась рябувата дебела дівка, видати, його дочка. Вона кинула на нас питливий погляд, трохи довше затрималась на моєму обличчі, потім знову, як ніде нічого, взялась за свої рогачі й чавуни.

Дядько підвівся з місця й для чогось пригладив обрідне волосся на своїй лисуватій голові.

Щоб довго не грати в піжмурки й не турбувати господарів нашими військовими шинелями, ми одразу відрекомендувались:

— Ми дезертири. Дозвольте присісти та трохи перепочити…

Господар заметушився:

— Сідайте, сідайте, дорогі гості! — І до дочки: — Ти там швидше порайся, Марусю, бо треба ж гостей нагодувати.

Ми враз перейшли до діла й стали розпитувати, чи є в містечку військові й що то за одні.

— У нас тут тільки банда Куща, але то такі військові, що сьогодні вони є, а завтра вже й нема — розсипались по хатах, мов і зроду не було їх тут.

Почувши слово «банда», я наївно сприйняв його в прямому негативному значенні й співчутливо спитав:

— Що ж ці бандити — людей кривдять, грабують чи як?

— Та що ви! — аж підвівся з місця й замахав руками господар. — Якби не вони, нас давно б уже з потрухами з’їли большаки й денікінці! Тільки вони, голуб’ята, нас і боронять від усякої напасті!..

Я здивувався, як політичні обставини можуть швидко міняти значення слів: більшовики, а за ними й денікінці інакше не називали повстанців, як бандити.

— Та ви не бійтесь: то свої люди й вас вони не зачеплять, — поспішно додав господар.

Тим часом ряба дівка поставила на стіл миску з борщем і поклала ложки. Нарізаючи хліб, вона знову нишком зиркнула на мене. Господар помітив це і, вважаючи за непристойне витріщати дівці очі на парубка, суворо промовив:

— Принеси, Марусько, з сіней сала та солоних огірків. Там, здається, ще лишилось у пляшці самогону, то тягни й його сюди.

Дівка миттю звинулась до сіней і, ставлячи все, що наказано їй, на стіл, аж одвернулась від мене, щоб не дратувати батька.

Поважно вийнявши з шийки пляшки кукурудзяний качанець-за-тичку, господар поналивав нам повні сині чарки й урочисто промовив:

— Ну, будьмо!

Господар не забарився налити нам і собі по другій, а після третьої розчулився:

— Отак і живемо ми вдвох з Марусею, бо, як позаторік померла моя жінка, то лишились ми з Марусею сиротами: самі порядкуємо в хаті й коло хати…

Розм’яклий господар похопився й гукнув дочку:

— Іди ж і ти, Марусе, та хильни чарчину за добрих подорожніх людей!

Дочка підійшла притьмом до столу, прийняла з батькових рук чарку, кинула погляд у мій бік і сором’язливо промовила:

— Будьте здорові!

Одним духом вона перехилила чарку в широкий роззявлений рот і, не закусюючи, одійшла назад до печі.

Я апетитно сьорбав смачний борщ — видати, Маруся вміла добре куховарити, — уминав сало й хрумкав солоні огірки. Після трьох чарок самогону світ став видаватись мені не таким безнадійно сірим, а сам я й Роман — не такими вже нетягами-бідолахами. Але повному раюванню заважали кляті воші: вони знову, відчувши хатнє тепло, почали гризти мене. Хоч як намагався я непомітно вгамувати їх, пересмикуючи плечима, але господар помітив це і раптом спитав:

— А ви часом не з паничів будете?

Я вже звик до того, що моє інтелігентське обличчя заганяло мене на слизьке в селянському оточенні, тому спокійно відповів:

— Ні, я з робочих.

— Воші дуже полюбляють