Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

до очей. У похмурому передсвітанковому повітрі здалося, що камінь переливається різними кольорами, блищить. «Як я втомився», – усміхнувся жартам свого зору Тарас і, добре загорнувши камінчик у паперову серветку, поклав до кишені.

Завів машину, кинув погляд на досі блідого Вацлава.

– У мене ще два там сидять, – сумно похитав головою поляк. – Я сподівався, що всі вийдуть.

– Вони у вас завеликі, – мовив Тарас неголосно. – Відпочиньте і приїжджайте за кілька тижнів!

Вацлав кивнув.

Тарас підвіз клієнтів до готелю. Розплачувався один із тих, що сиділи ззаду. Попрощалися тепло, по-людськи.

Повернувшись додому, Тарас кинув рибкам сухого корму, оглянув кактуси. Знову побіжно згадав про сусіда знизу, що привчив його до дисципліни у справі годування рибок. Роздягся і вирішив перед сном оглянути нічну здобич. У трусах всівся на холодний табурет на кухні. Підклав білий аркуш паперу, витягнув три загорнуті в серветки камені, взяв у руку збільшувальне скло. Перші два камені були абсолютно звичайні, схожі на маленькі місяці, але камінь Вацлава змусив Тараса завмерти. Він дійсно переливався різними кольорами і здавався відполірованим, немов перламутр, що пройшов через руки вправного ювеліра. Тарас урешті-решт узяв його пальцями, підніс ближче до очей і знову розглянув крізь лупу.

– Не може бути! – прошепотіли його губи. – Це ж перлина! Справжня перлина!

І він замислився про перли, почув у пам'яті шум моря, моря, якого він ніколи не бачив і на берегах якого він жодного разу не сидів. Воно бачилося йому зараз настільки реальним і живим! Він побачив на піщаному березі розкидані черепашки, розкриті «метеликом» порожні молюски різноманітних форм, побачив і половинку устричної мушлі з блискучою перлиною всередині. Примружився, хитнув головою. Знову відчув утому і, залишивши камені та лупу на столі, вийшов із кухні.

Розділ 37

Дивним чином і море, і перлина перескочили в короткий сон Тараса, а отже, сон, незважаючи на всю втому тіла, виявився слабким і поверховим. І бродив Тарас уві сні безлюдним піщаним пляжем зі знайденою перлиною, затиснутою між великим і вказівним пальцями правої руки, бродив і дивився під ноги на черепашки, що лежали на піску, в пошуках наступних перлин. Але інших перлин ніде видно не було.

Може, саме розчарування через безрезультатні пошуки, що заступило собою радість од знахідки першої перлини, ще більш ослабило його сон, і вже години три опісля, тобто близько десятої ранку, Тарас розплющив очі й ще хвилин двадцять просто лежав на спині, втупившись у стелю. Пробудження тіла наставало повільніше, ніж пробудження думок. Тяжкість утоми перетекла в ноги, і Тарас відчував її, але не звертав уваги, бо голова його працювала легко, немов позаду був повноцінний восьмигодинний сон. І та ж перлина, або, точніше, перламутро-подібний нирковий камінь Вацлава займав, як і раніше, головне місце в думках Тараса. Він підвівся, сходив на кухню, ще разок розглянув незвичайний камінчик крізь лупу і, переконавшись остаточно, що все це йому не наснилось і не привиділося, повернувся й знову приліг на канапу.

На обличчі з'явилася мрійлива усмішка. Згадав про Дарку. Знайшов поглядом мобільник, залишений уранці на тумбочці.

«Вона, певно, спить іще після своєї нічної зміни», – подумав.

А сам уже уявив, як показує їй крізь лупу цей дивний камінчик. Уявив, як вона дивується й не вірить йому. І напевне ж не повірить! Хоч і не знає нічого з медицини… А може, все-таки повірить?!

Тарас перевів погляд із мобільника на вікно, за яким тривав пізній, але досить світлий ранок. Значить, небо сьогодні піднялося вище і не тисне на прозорість повітря своїми звичайними осінніми хмарами.

Близько полудня Тарас усе-таки набрав номер Дарки і страшенно зрадів, почувши після двох довгих гудків її бадьорий і дзвінкий голос.

– Ти не спиш? – запитав він.

– Ні, – відповіла вона. – Мені сьогодні потрібно було до зубного лікаря на десяту.

– Що, зуба зламала?

– Ні, для профілактики. Все гаразд! Мені знову дозволили кусатися! – розсміялася вона.

– А помаду антиалергійну коли випробовуватимемо?

– Та хоч сьогодні ввечері, – грайливо підтримала тему Дарка.

– А раніше? У мене дещо цікаве є! Побачиш – очманієш! Може, за годинку?

– Я подумаю, – пообіцяла Дарка. – А що ти мені хочеш показати?

– Не скажу! А то раптом нас хтось підслуховує! Ще відберуть!

– А якщо воно мені сподобається, то подаруєш?

– Ну ти й нахабна! – Тарас розсміявся. – Добре, якщо по-справжньому сподобається, то подарую!

– Гаразд, тоді за годину в «Кабінеті»!

Тарас був щасливий. Він забрався під душ, двічі вимив голову шампунем. Тер собі боки мочалкою, намиленою до піни евкаліптовим милом.

Спускаючись дерев'яними сходами парадного, раптом зупинився, побачивши, що п'яту сходинку пофарбовано в червоний колір. Спробував згадати, чи помітив він це, коли підіймався до себе додому рано-вранці. Але згадати так і не зміг. Опустився навпочіпки, поторкав сходинку пальцем. Фарба була свіжа.

Переступивши, Тарас вийшов із парадного й легкою ходою подався по Пекарській у бік центру. У лівій кишені куртки він ніс збільшувальне скло із зручною металевою ручкою, а в правій – перлину, добре загорнуту в м'яку серветку і разом із нею засунуту в окремий платиковий тубус із-під гомеопатичних пігулок-кульок проти кашлю.

Кав'ярня «Кабінет», незважаючи на денний час, здивувала Тараса своєю заповненістю. Яскраві куртки, розвішені на спинках стільців і на вішалках, веселили погляд. За столиками базікали дівчатка-студентки, й тільки один бородатий хлопчина сидів окремо біля вікна і, попиваючи каву, гортав фотоальбом, явно взятий із однієї з книжкових полиць кав'ярні.

Тарас пройшов углиб і всівся в тупичку праворуч від барної стойки за довгий дерев'яний стіл. Цей зал, схожий на нішу, молодь не надто любила. Напевно тому, що тут було не так світло, та й двері, що вели до кухні, ненастанно відчинялися і зачинялися, через що виникало враження, наче поруч стоїть міліційна машина, у якої уповільнено крутиться проблисковий маячок. Але, принаймні, цей стіл виявився вільним. А Дарки ще не було. Тарас подивився на годинник і заспокоєно сам собі кивнув. Це він прийшов на десять хвилин раніше.

Дарка з'явилася на десять хвилин пізніше, і цей своєрідний збіг викликав у Тараса забавну думку про те, що вони з Даркою в усьому «дзеркально» збігаються. Вона скинула свою зелену куртку – теж яскраву. Повісила її й усілася навпроти Тараса, підперши підборіддя руками, вбраними в атласні рукавички смарагдового кольору, які майже непомітно йшли під рукави темно-зеленого джемпера.

– Ну, привіт! – сказала вона бадьоро. – Що-небудь уже замовив?

– На тебе чекав, – відповів Тарас і відразу ж підніс руку, привертаючи увагу офіціантки, що проходила за спиною Дарки.

Офіціантка зупинилася, вислухала Тараса