Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– Нас троє, – повідомив по-польськи якийсь Вацлав. – І тому просимо дати нам знижку!

Тарас не здивувався і погодився на знижку. Попросив їх випити по склянці коньяку за дві години до призначеної зустрічі й посидіти потім не менш як годину в гарячій ванні. Зустрітися домовились опівночі біля готелю «Леополіс» на Театральній.

Уже виходячи у двір, Тарас усе-таки взяв із собою прилад для вимірювання вібрацій разом із контурними мапа-ми центральних районів Львова. Не забув і термос із міцною кавою.

Неприємна мряка, що стояла в повітрі, зволожила обличчя та руки. Скло «опеля» теж було вкрите нею. Тарас поклав сумку до багажника, взяв звідти ганчірку і протер дзеркала та скло. Перш ніж виїхати з двору, помітив, як до свого вікна підійшов Єжи Астровський. Його трохи розмита фігура в наповненому жовтим домашнім світлом вікні мала картинний і навіть привабливий вигляд. Думки про сусіда викликали усмішку. Фари «пробили» мряку двору двома сильними променями, й машина виїхала з брами на вулицю.

Дорога була слизькою, це Тарас помітив одразу, тільки-но пригальмував перед першим світлофором. Легке занепокоєння здійнялося в душі, але незабаром уляглося, забулось. І думки плавно перескочили на трьох поляків, яких він мусить возити цієї ночі до досягнення позитивного результату. Звичайно, важка машина підстрибує не так високо, як напівпорожня. І Тарас, дивлячись уперед на дорогу, почав продумувати сьогоднішній маршрут. Хотілось же, ще й досить швидко, впоратися відразу з трьома клієнтами, щоб устигнути до Дарки з іще не захололою кавою. Але передбачити, як швидко звільняться поляки від своїх каменів, було неможливо. Єдине, що можна було зробити, щоб прискорити процедуру, так це відразу вивезти їх на «жерсть», наприклад на Старознесенську.

Проте зустрівши біля готелю клієнтів, які виявились і симпатичними, і ввічливими, Тарас одразу відчув себе винуватим і повернувся до відпрацьованих та перевірених маршрутів.

Спочатку поляки були балакучими. Мабуть, через випитий коньяк. Один із них, наймолодший, відкликав Тараса на хвилинку вбік і попросив бути з Вацлавом гранично чемним. «Вацлав із князівської сім'ї, – сказав він пошепки. – У ньому тече королівська кров!» Тарас подумки посміхнувся почутій новині, але ґречно й шанобливо кивнув. Повернувся до машини. Вацлав, що вже сів на переднє сидіння, відразу почав жартувати з приводу своїх ниркових каменів, яких у нього було три. Щоправда, вже після п'яти-шести кілометрів по відносно «м'якій» дорозі усмішки і взагалі осмислені вирази покинули обличчя пасажирів. Вацлав навіть помітно зблід. Тарас проїхався тричі по Городоцькій, двічі по Личаківській і вирішив, що настала пора спробувати «короткі вібрації». Коли Кримська вулиця залишилася позаду, він зупинив машину, запалив світло в салоні й озирнувся на клієнтів.

– Ну як, відчуваєте рух каменів? – поцікавився він.

Вацлав кивнув, двоє на задньому сидінні заперечно хитнули головами.

Тарас зрозумів, що швидкого результату не буде, і змирився з цим відносно легко.

Розвернув машину і знову поїхав у бік Городоцької.

Близько п'ятої ранку один із задніх пасажирів завив і вдарив кулаком у спинку сидіння Тараса. Той автоматично витиснув до кінця педаль гальма, і машина, завищавши, зупинилася на похмурому узбіччі біля бетонної заводської огорожі.

Пасажир, скорчившись, розвернувся, відчинив дверці й наче вивалився на проїжджу частину дороги. Тарас вискочив із машини, захопивши скляну літрову банку. Поляк лівою тремтячою рукою взяв банку, водночас правою, теж тремтячою, намагаючись розстебнути «блискавку» на джинсах.

Ця львівська ніч була повна звуків, але вологість повітря їх віддаляла і спотворювала. Тарас був за метр від поляка, що незграбно стояв, нахилившись уперед, – і слухав. Слухав усе, що чулося. Через кілька хвилин він уловив легкий удар камінчика об скляне дно банки й зараз же – дзюрчання струменя. У душі настало полегшення. Навіть деяку гордість і радість відчув він, подумавши вмить про свої заслуги зцілителя.

Спина поляка повільно випросталась. Він озирнувся на всі боки, зупинив погляд на Тарасові. Той підійшов, узяв у нього банку й показав рукою на прочинені дверці машини. Пасажир неспішно всівся на своє місце, а Тарас, присівши навпочіпки, акуратно злив сечу, притримавши нирковий камінь пальцем. Потім, витягнувши з кишені куртки серветку, загорнув камінчик і засунув у кишеню.

Другий поляк «зніс» свій камінь відносно легко вже через півгодини після першого. А ось третій, Вацлав, мучився довше. Він двічі просив зупинити машину, але нічого в нього не виходило. «Князівські камені виходять довше!» – з легким роздратуванням подумав Тарас. А світанок наближався, на дорогах з'явилися машини, й сильно розганяти старий «опель» по вибоїнах бруківок Тарас уже не міг. Близько шостої він виїхав на Лісову і помчав по цій короткій вуличці вгору, не намагаючись об'їжджати ями й горби. Тут нарешті обличчя Вацлава посиніло, й він благально подивився на водія, певно, не в змозі говорити через різкий біль.

Тарас зупинив машину. Поки Вацлав стояв, згорбившись, лицем до гори, з банкою в руці, Тарас дивився на жовто-помаранчевий давно знайомий будинок, у якому на його очах щойно засвітилися спочатку двоє, а потім іще троє вікон. У мешканців будинку починався новий день, а в Тараса ще не закінчилася робоча ніч. Але ось-ось мала закінчитись. Єдине, що засмучувало, так це те, що Дарки він цього ранку не побачить, та й кава в термосі вже давно не гаряча. Згадавши про термос, Тарас витяг його з багажника, випив із чашки-кришки, потім знову наповнив її й запропонував клієнтам на задньому сидінні. Ті з вдячністю допили каву.

Повітря під ранок легшало, сухішало. Тут, на Лісовій, було ще тихо, набагато тихіше, ніж годину тому на Личаківській. Тут, мабуть, активне вранішнє життя починалося трохи пізніше, та й гора з парком наверху добре захищала вулицю від частини міських шумів і звуків.

Десь далеко прогримів несподіваний постріл, і зразу ж таки, на його фоні, почув Тарас, як ударився камінчик об скло банки. І задзюркотав струмінь.

Зітхнув із полегшенням. Важка ніч позаду. Тепер можна додому, де він напевно засне без «снодійного» державного гімну. Втома вже намагалася стулити йому повіки, але поки що він тримався і протримається аж до повернення додому, у затишну квартиру.

Передавши Тарасові банку, Вацлав, стогнучи, повільно сів у машину. Тарас опустився навпочіпки. Злив із банки жовту рідину, притримав пальцем камінь. Відразу помітив, що розміром цей камінь набагато більший за звичайні. Тому так довго й не виходив. Отже, Тарас мав рацію, коли жартував подумки про те, що у князів і камені великі, князівські. Вже взявши його в серветку, звернув увагу на дивний колір. Наблизив