Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

чи пізно захоче спати, вирішив прискорити події. Він, забувши про залишену на землі рушницю, пройшов до першого ліворуч од арки парадного і зайшов усередину. Ліхтарика в нього, на жаль, не було. Але в парадному горіла тьмяна лампочка, і в її світлі колишній капітан оглянув стоптані, давно не фарбовані дерев’яні сходи, залізні, нещодавно поставлені двері квартири номер один праворуч і ліворуч, у глибині, низенькі, півтораметрові дерев’яні дверці, за якими, мабуть, починався підвал. Ці дверці були напіввідчинені. Рябцев підійшов. У ніс ударив запах вогкості. Він відчинив двері й побачив перед собою всипані сміттям сходи вниз. Дістав мобільник, підсвічуючи ним, почав спускатися.

Відійшовши кілька метрів од останньої сходинки, Рябцев спіткнувся об лежбище, зроблене зі старої канапи. Опустився навпочіпки й освітив мобільником найближчий простір. Перед ним розкинулося житло явно інтелігентного бомжа. За лежбищем стояв табурет. Під ним – декілька тарілок і пластикове відро з водою. На табуреті – третій том повного зібрання творів Івана Франка.

– Авжеж, – видихнув, підводячись, Рябцев. – Усюди життя.

Екран мобільника погас. Житло невідомого бомжа знову занурилось у темряву. З боку відчинених дверець до підвалу проникало тьмяне світло. Треба йти. Зараз знову захрускотить під ногами сміття на сходинках. Бомж, який читає Франка, міг би й підмітати свої сходи! Рябцеву зробилося сумно.

А в парадному грюкнули двері. І хтось зайшов гучно, по-свійському. Зайшов і зупинився. Рябцев завмер.

«Може, це знову той, у капелюсі?» – подумав Рябцев.

Зовсім поряд чиркнув сірник. Почувся шурхіт одягу. Хвиля нового світла викотилася з відчинених дверець до підвалу і впала на сходи. Й услід на верхню сходинку опустився грубий чорний черевик, і другий черевик тут же опустився поряд. Судячи з їхнього розміру, чоловік, якого ще не було видно повністю, був набагато більший за Рябцева.

Рябцев зробив кілька кроків у глибину підвалу, й тут голова його вдарилась об щось закруглене. Він обмацав рукою перешкоду і зрозумів, що це водопровідна труба. Холодна й мокра.

– Хто тут? Аню, ти? – нервово запитав чоловічий голос. Власник грубих черевиків обережно спустився вниз, тримаючи в руці запалену свічку. Він зупинився біля нижньої сходинки й підняв свічку вище, оглядаючись на всі боки. Через декілька секунд він завмер, і Рябцев зрозумів, що його помітили.

– Руки вгору! – рикнув колишній капітан КДБ. – І залишайтеся на місці, інакше стрілятиму!

– Не треба! – тремтячим голосом попросив чоловік і підніс ліву руку вгору до правої, в якій він тримав запалену свічку. – Хто ви?

– А ви хто? – запитав Рябцев, нервозність якого була заспокоєна страхом незнайомця, що так легко підніс руки вгору.

– Я тут живу… тимчасово… Намагаюся почати жити спочатку… Пити кинув, книжки читаю…

– Ім'я, прізвище?

– Петро. А навіщо вам прізвище?

– Гаразд, не потрібне мені ваше прізвище. Опустіть руки. Ви там на вулиці щойно нікого не бачили?

– Ні, – відповів Петро.

– Ви тут уже довго живете?

– Майже рік.

– Що-небудь дивне тут у підвалі помічали? Наприклад, солоний запах і появу води?

– Трубу один раз прорвало… А запахи… Ні, солоного не було. Буває, що просто смердить. Труби ж старі…

– Добре. Дякую. Залишайтеся на місці! – скомандував Рябцев і твердою ходою наблизився до Петра, подивився уважно в його обличчя, стараючись про всяк випадок його запам'ятати, а після цього вибрався по сходах із підвалу і зачинив за собою маленькі півтораметрові дверці.

Уже надворі згадав, що не попрощався з хазяїном лежбища. Але повертатися не став. Та й говорив він із ним таким чином, при якому будь-яка ознака ввічливості виявляється недоречною. Стара школа дала про себе знати.

У дворі було тихо. Рябцев постояв декілька хвилин біля дверей першого парадного й вийшов через арку на вулицю. На вулиці, дивлячись на червоний сигнал світлофора, він згадав про рушницю й нервово поспішив назад у двір. Рушниця лежала там, де він її залишив. Закинувши її за плече, але все ще схвильований своєю небезпечною забудькуватістю, Рябцев перетнув вулицю і, всівшись на моторолер, завів двигуна.

Проїхавши наступне перехрестя, Рябцев помітив ліворуч на тротуарі чоловіка, що неспішно йшов у пальті й капелюсі. Рябцев різко загальмував.

– Ви не підкажете, як проїхати до Галицького ринку? – окликнув він перехожого.

Чоловік обернувся на ходу і тут-таки зупинився, вглядаючись в обличчя запитувача.

Рябцев теж трохи нагнув голову вперед, вдивляючись у явно знайомі риси цього нічного мандрівника.

– А ви заблукали? – з відвертою каверзою в голосі запитав чоловік у капелюсі.

– Трохи, – відповів Рябцев, перебираючи в пам'яті свої нечасті в цій фазі життя знайомства останнього часу.

– Ви, напевно, море шукаєте?! – знову в голосі людини в пальті й капелюсі прозвучала іронія. – Чи на полювання їдете? – Його око дотяглося до рушничного дула, що стирчало із-за плеча Рябцева. – А чому самі? Чому без Аліка Олисевича?

– Пане Винничук?! – напівствердно мовив колишній капітан держбезпеки. – Ви?

– Так, я, товаришу капітан!

– А що ви тут робите? – поцікавився Рябцев.

– Гуляю. Шукаю натхнення.

– У підвалах і в парадних?

– Ви що, за мною стежите? – Рябцеву здалося, що Винничук раптом засмутився.

– Ні, я не за вами стежив. Я стежив за підозрілим чоловіком, якого помітив у районі вулиць, де за останній час сталося немало злочинів і неясних подій… Дивно, що цією людиною виявилися ви!

– Письменник, як і актор, може виявитися будь-якою людиною, будь-яким героєм із власних книжок. – Винничук поблажливо посміхнувся.

– Ви мені вибачте, пане Винничук, я не знаю героїв ваших книжок. Не читав. Якщо подаруєте, то прочитаю й тоді зможемо обговорити вашу творчість.

– Що це за звичка: просити в автора книжку у подарунок?! – обурився письменник. – Вам що, купити важко?

– Ви не ображайтесь, але якщо вибирати між книжкою та вітамінами для голубів, то я виберу друге. На моє тверде переконання, нинішні книжки не окриляють і не примушують замислюватися про сенс життя! То ви що-небудь цікаве в тих підвалах і парадних знайшли?

– Двох бомжів, – після хвилинної паузи відповів Винничук. – Я збираю людські історії для майбутнього роману. – І він витягнув із кишені портативний диктофон та ліхтарик. Посвітив ліхтариком на диктофон і значущо, із запитанням у погляді, втупився просто у вічі Рябцеву.

– Вибачте, – видихнув Рябцев. – Я бачу, що ви шукач пригод. А я – шукач злочинів. Наша нічна зустріч – помилка… Я даремно згаяв на вас час! До побачення!

Похмурий капітан, несподівано відчувши приплив утоми, завів двигун і поїхав. Винничук провів його поглядом. Гмикнув у відповідь на якісь свої думки і, розвернувшись, попрямував назад, у бік початку вулиці.

Розділ 36

План Тараса присвятити наступну ніч пошукові аномальних зон за допомогою апарата, взятого