Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

— просто черстві теоретики. Поглянь, поглянь на нього, Гілберте! Він усміхається мені… він розуміє, про що ми говоримо! І ти згоден, згоден з мамою, плавда, моє янголятоцко?

Гілберт обійняв їх обох.

— О, матері, — мовив він. — Матері! Бог знав, що робить, коли створював вас!

Отож, маленького Джема любили й пестили, і говорили з ним «дитячою мовою», а він квітнув, як то й личило дитині в Домі Мрії. Леслі обожнювала його не менше, ніж сама Енн. Коли всі хатні справи були завершені, а Гілберт ішов до когось із хворих, вони віддавалися бурхливим виявам захоплення й нестримної любові до малюка. Такими й застав їх того вечора Оуен Форд.

Леслі помітила його перша. Навіть у сутінках Енн побачила, як раптова блідість залила її вродливе лице, геть-чисто змивши рум’янець із губ та щік.

Оуен підійшов, не дивлячись на Енн.

— Леслі! — мовив він, подаючи руку. Уперше він назвав її на ім’я; утім, рука, простягнута йому для потиску, була холодна. Увесь вечір, доки Енн, Гілберт та Оуен жваво розмовляли й сміялися, Леслі просиділа дуже тихенько, і ще до кінця гостини перепросила й рушила нагору. Оуенів запал майже згас; невдовзі потому він і собі пішов зі смутним лицем.

Гілберт поглянув на дружину.

— Енн, що ти задумала? Я не розумію, що відбувається. Повітря нині в домі просякнуте електрикою; Леслі сидить, наче муза трагедії, Оуен Форд сміється й жартує, та очима серця невідривно стежить за Леслі; ти ледь тамуєш хвилювання. Зізнайся — що ти приховуєш від свого простодушного чоловіка?

— Не будь такий наївний, Гілберте, — пролунала подружня настанова Енн. — А Леслі поводиться геть нерозумно, і я негайно піду й скажу їй про це.

Енн знайшла Леслі при вікні в її спальні. Уся кімната повнилася розміреним гуркотом моря. Леслі сиділа, склавши руки на колінах, у тьмянім місячнім сяйві — прекрасна, докірлива постать.

— Енн, — запитала вона тихо й обурено, — ти знала, що Оуен приїздить у Чотири Вітри?

— Так, — мовила Енн без тіні каяття.

— Чому ти не сказала мені, Енн? — вигукнула Леслі. — Якби я знала, то не лишилася б тут… поїхала би, щоб не зустрічатися з ним! Чому ти не сказала мені, Енн? Це було нечесно із твого боку… нечесно!

Вуста Леслі тремтіли, уся фігура була напружена. Та Енн лише засміялася, схилилася й поцілувала смутне й ображене лице своєї подруги.

— Леслі, ти — маленьке наївне дівчатко. Оуен Форд промчав від Тихого до Атлантичного океану не для того, щоб зустрітися зі мною. Не послужило цьому причиною й палке нездоланне кохання до панни Корнелії. Скинь цей трагічний вираз, моя люба, згорни його й заховай у найдальшу скриню. Він більше ніколи не знадобиться тобі. Є люди, здатні побачити очевидне, навіть коли сама ти не можеш цього. Я не віщунка, та хочу зробити пророцтво: твоє життя більше не буде гірке. Відтепер у нього прийдуть радощі, сподівання і — наважуся припустити — печалі щасливої жінки. Тінь Венери стала добрим знаком для тебе, Леслі. Минулий рік приніс тобі найкоштовніший подарунок — кохання до Оуена Форда. А тепер лягай у ліжко й засни.

Леслі підкорилася — принаймні в ліжко вона лягла, та навряд чи їй скоро вдалося заснути. Не зважувалася вона й мріяти наяву: досі життя було таке жорстоке до бідної Леслі, стежка їй випала така терниста, що вона не могла звірити власному серцю своїх сподівань на майбутнє. Проте вона дивилася на маяк, що спалахами світла осявав короткі години літньої ночі, і в очах її з’являвся ніжний, молодий, щасливий вогник. І коли наступного дня Оуен Форд запросив її на прогулянку до узбережжя, вона не сказала йому «ні».

Розділ 37

ПАННА КОРНЕЛІЯ ПРИНОСИТЬ НЕСПОДІВАНУ ЗВІСТКУ

Одного дрімотного пообіддя, коли затока взялася блякло-синім кольором серпневих морів, а червоні лілеї попідворіттю в саду Енн здіймали до неба свої царствені чаші, щоб їх сповнило виливане золото сонця, на подвір’я маленького Дому Мрії впливла панна Корнелія. Того дня її не цікавили ані лілеї, ані водна блакить затоки. Незвично бездіяльна сиділа вона в своїм улюбленім кріслі-гойдалці — не шила й не робила взагалі нічого. Не проказала вона й жодного ущипливого слова на адресу будь-якої частини людства. Усі її фрази й зауваження були геть-чисто позбавлені гостроти, тож Гілберт, який відмовився від риболовлі й лишився вдома, щоб послухати її промови, був дещо розчарований. Що це сталося з панною Корнелією? Вигляд у неї не був ні смутний, ані занепокоєний. Навпаки, у ній вчувався дух затаєної радості.

— Де Леслі? — запитала вона так, мовби й це не мало ніякого значення.

— Вони з Оуеном збирають суниці в лісі за її фермою, — відказала Енн. — Повернуться аж на вечерю… коли не пізніше.

— Вони, здається, геть забули, що у світі існує така річ як годинник, — докинув Гілберт. — Я не можу збагнути суті всього, що діється, та певен, що це ваші, жіночі задуми. Проте Енн, свавільна дружина, не розповідає мені, у чому річ. Може, ви розкажете, панно Корнеліє?

— Ні. Зате, — відказала панна Корнелія, мовби наважившись поглянути у вічі небезпеці й покінчити з усім в одну мить, — я розкажу вам дещо інше. Я прийшла сюди нині саме для того, щоб розповісти це. Я віддаюся.

Енн і Гілберт мовчали. Якби панна Корнелія заявила про свій намір піти до гавані й утопитися, вони могли би повірити в це — але не в те, що вона може вийти заміж. Тому вони чекали. Звісно ж, панна Корнелія обмовилася.

— Бачу, ви обоє ошелешені, — мовила панна Корнелія з лукавим вогником в очах. Тепер, коли тривожна мить зізнання була позаду, панна Корнелія знову стала сама собою. — Ви думаєте, я занадто молода й недосвідчена для подружнього життя?

— Знаєте… це… доволі несподівана звістка, — відповів Гілберт, намагаючись опанувати себе. — Я багато разів чув, як ви казали, що не вийшли б за найкращого у світі чоловіка.

— Я й не виходжу за найкращого, — незворушно мовила панна Корнелія. — Маршал Еліот далеко не найкращий.

— Ви виходите за Маршала Еліота? — вигукнула Енн, знову спромагаючись заговорити, вражена цією другою несподіванкою.

— Так. Усі ці двадцять років я могла вийти за нього будь-якої миті, якби лише пальцем кивнула. Та ви ж не думаєте, наче я пішла б до церкви з тією живою копицею сіна?

— Ми, звісно, дуже раді й бажаємо вам усілякого щастя, — розгублено й невиразно промимрила Енн. Вона не була готова до цього. Їй і на думку не спадало, що