Гюстав Флобер - Виховання почуттів

— З вами була Розанетта?

І він спритно почав її розхвалювати.

Фредерікова холодність збила його з пантелику. Він не знав, як заговорити про портрет.

У нього був спершу намір написати портрет у манері Тіціана. Але мало-помалу його спокусив багатий колорит моделі, і він, давши собі волю, накладав мазок на мазок, скупчував світляні плями. На початку роботи Розанетта була зачарована; її побачення з Дельмаром обірвали ці сеанси і дали Пеллеренові дозвілля милуватися на власне творіння. Згодом, коли це захоплення минуло, він запитав себе, чи, бува, не бракує його картині величі. Він пішов подивитися на Тіціанові полотна, збагнув різницю, усвідомив свою хибу і взявся наводити контури. Потім намагався послабити їхню різкість, щоб наблизити тон голови і тло картини, і лице набуло більшої виразності, тіні стали насиченіші; у всьому з'явилася більша впевненість. Нарешті Капітанша знову прийшла. Вона навіть дозволила собі робити зауваження. Художник, звісна річ, не поступався. Він шаленів од її дурості, а потім сказав собі, що, може, вона й має рацію. Тоді настала пора сумнівів, борсання думки, що спричиняються до спазмів шлунка, безсоння, лихоманки, огиди до самого себе; у нього вистачило відваги підправити портрет, але він робив це з важким серцем, відчуваючи, що робота невдала. Він скаржився лише на те, що полотно на виставку не взяли, потім дорікав Фредерікові, що той не зайшов подивитися на портрет Капітанші.

— А що мені до Капітанші!

Ці слова надали Пеллеренові сміливості.

— Тільки подумайте, тепер цій дурепі портрет уже не потрібний!

Він не сказав, що зажадав од неї тисячу екю. А Капітанша не турбувалася про те, хто платитиме, і, вважаючи за краще дістати від Арну щось необхідніше, навіть нічого йому не сказала про портрет.

— Ну, а що ж Арну? — спитав Фредерік.

Вона вже посилала до нього Пеллерена. Колишньому торговцеві картинами портрет був ні до чого.

— Він каже, що ця річ належить Розанетті.

— Справді, це її власність.

— Що? А вона спровадила мене до вас! — мовив Пеллерен.

Якби він був упевнений у досконалості свого твору, то, мабуть, не думав би ним промишляти. Але певна сума (і то сума неабияка) могла б стати запереченням критиків, утвердженням його самого як майстра. Фредерік, щоб одчепитися від нього, запитав про ціну.

Страхітливість цифри обурила його; він одказав:

— Ні, ні, ні!

— Адже ж ви її коханець, ви мені замовили портрет!

— Перепрошую, я був посередником!

— Але ж я не можу залишити його собі!

Художник розлютився.

— О, я не думав, що ви такий жаднюга!

— А я не думав, що ви такий скнара! Слуга покірний!

Тільки він пішов, з'явився Сенекаль.

Фредерік знітився, занепокоєно смикнувся.

— Що сталося?

Сенекаль розповів свою історію:

— В суботу, годині о дев'ятій, пані Арну дістала листа, її викликали до Парижа. Як на те не знайшлося нікого, щоб послати в Крейль по екіпаж, і вона думала вирядити мене. Я відмовився, бо це не входить у мої обов'язки. Вона поїхала й вернулась у неділю ввечері. А вчора вранці раптом на фабриці появився Арну. Бордоска йому поскаржилась на мене. Не знаю, що там між ними, але він при всіх зняв із неї штраф. Ми обмінялися крутими словами. Коротше кажучи, він мене розрахував, та й усе. — Потім він мовив, підкреслюючи кожне слово: — Зрештою, я не жалкую, я виконав свій обов'язок. Та все одно, це з вашої вини.

— Як! — вигукнув Фредерік, побоюючись, щоб Сенекаль не здогадався.

Сенекаль ні про що не здогадувався, бо правив далі:

— Коли б не ви, я, може, підшукав би що-небудь ліпше.

Фредерік відчув щось подібне до мук сумління.

— Чим же я тепер можу вам зарадити?

Сенекаль просив підібрати йому яку-небудь службу, якесь місце.

— Вам це легко зробити. У вас так багато знайомих, між ними й пан Дамбрез, як мені казав Делор'є.

Другові Делор'є це нагадування про нього було неприємне. А після зустрічі на Марсовім полі він і не думав одвідувати Дамбрезів.

— Я не досить знайомий з ними, щоб їм когось рекомендувати.

Демократ стоїчно витерпів цю відмову і по хвилинній мовчанці сказав:

— Усе це, я певен, через бордоску, та ще через вашу пані Арну.

Оте «ваша» витиснуло з Фредерікового серця будь-яке бажання допомогти йому. Однак, із делікатності, він узяв ключа від свого бюро.

Сенекаль випередив його:

— Дякую вам!

Потім, забувши власні прикрощі, він заговорив про державні справи, про ордени, що їх щедро роздавали на королівські іменини, про зміни кабінету, про справи Друайяра та Беньє, навколо яких тоді зчинився галас, обурювався проти буржуазії і пророкував революцію.

Його погляд привернув повішений на стіні японський кинджал. Він узяв його, помацав руків'я, а тоді з огидою кинув на диван.

— Ну, прощайте! Мені час до Лоретської Богоматері.

— Он що! З якої б то речі?

— Сьогодні щорічна панахида по Годфруа Кавеньяку. Він-бо вмер на посту! Але не все ще скінчено!.. Хто знає! — І Сенекаль бадьоро подав йому руку. — Ми не побачимося, може, ніколи. Прощайте!

Це двічі сказане «прощайте», погляд із-під нахмурених брів, кинутий на кинджал, ця покірність долі і, головне, ця врочистість схилили Фредеріка до мрійливості, і незабаром він перестав думати про Сенекаля.

Цього самого тижня його гаврський нотар прислав йому гроші за продаж ферми — сто вісімдесят чотири тисячі франків. Він розділив суму на дві частини: одну поклав у банк, другу відніс біржовому маклерові, щоб почати гру на біржі.

Він обідав у модних ресторанах, відвідував театри і намагався розважатися, аж тут прийшов йому лист од Юссоне, який весело повідомляв його, що Капітанша на другий день після перегонів покинула Сізі. Фредерік зрадів із того, не задумуючись, чому Юссоне пише йому про такі речі.

По трьох днях він випадково зустрівся із Сізі. Дворянин тримався досить спокійно і навіть запросив його пообідати в себе на тім тижні.

Вранці того ж дня Фредерік отримав від судового пристава папір, у якому пан Шарль-Жан-Батіст Удрі сповіщав його, що, згідно з ухвалою суду, він є власником бельвільського маєтку, котрий належав панові Жаку Арну, і що він готовий виплатити двісті двадцять три тисячі франків — вартість маєтку. Однак, із того ж повідомлення було видно, що, оскільки сума, під яку заставлено маєток, перевершує його вартість, боргове зобов'язання, дане Фредерікові, втрачає свою силу.

Все лихо постало з того, що свого часу термін чинності векселя не було продовжено. Арну взявся виконати цю процедуру і забув. Фредерік розсердився на нього, а коли гнів минув, подумав: «Ну, та