Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

палацу, неначе веселий, галасливий весільний поїзд. Протягом усього дня Лешека й на мить не залишали самого. У вітальні лунало радіо навпереміну із грамофоном.

Нарешті після вечері Лешек пішов до себе. У кімнаті за час його відсутності нічого не змінилося. Він занепокоєно зазирнув до шухляди. Марисин щоденник лежав на місці.

Цілу ніч Лешек читав, по кільканадцять разів гортав одні й ті самі сторінки, чий зміст, ба, навіть кожне слово він так добре пам’ятав. Заснув лише на світанку й прокинувся пізно. Слуга приніс сніданок і повідомив:

— Пан зараз на фабриці й просив запитати, чи ви, паничу, не бажаєте туди навідатися?

— Ні, — заперечно хитнув головою Лешек. — Але покличте мені садівника.

— Так, паничу.

— Зараз в оранжереї багато квітів?

— Як завжди на свята. Особливо троянди цього року напрочуд гарні.

Після сніданку прийшов садівник, і вони разом пішли до оранжереї. Лешек вказував трохи здивованому чоловікові щоразу нові квіти, а на закінчення сказав:

— Усі їх зріжте, будь ласка.

— Зрізати?

— Так. І загорніть.

— А куди ж вони поїдуть, пане?

— Я сам їх відвезу.

— То ви від’їжджаєте, пане інженере?

Лешек нічого не відповів і пішов до виходу.

— Стривайте, — зупинив його садівник. — Але ви наказали зрізати майже всі квіти. Це, звісно, мене не стосується. Але я не певен, чи пані…

— Добре. Скажіть пані й запитайте, чи вона не проти.

— Пані поїхали автомобілем на станцію й повернуться лише до обіду.

— Тоді запитайте в неї по обіді, Яне. Я теж поїду лише по обіді.

Лешек не сумнівався, що мати погодиться навіть на щонайбільше спустошення в оранжереї. Звичайно, вона відразу здогадається, нащо йому ці квіти.

Повернувся до себе й узявся писати листи. Найдовший був до батьків. Короткі й сердечні — до кількох друзів, офіційний — до поліції й нарешті — до пані Шкопкової. Цей останній був для нього особливо важливим. Адже він мусив цілком виправдати Марисю в очах мешканців містечка.

Лешек саме дописав, коли у двері постукала економка, пані Михалевська. Учора вона не встигла привітатися з Лешеком. Старенька так запрацювалася перед святами! А тепер довідалася, що відразу по обіді Лешек виїздить, тому покинула пироги, віддаючи все на ласку й неласку кухаря, аби тільки побачитися з паничем і висловити свою радість, що знову, слава Богу, бачить його здорового. Почала розповідати, як усі в околиці розпитували про нього, хто що казав, хто що зробив…

Лешек слухав її базікання і йому спало на думку, що ця жінка, жива хроніка цілого повіту мусить знати про те, про що йому не хотілося запитувати в містечку.

— Люба Михалесю! — мовив він. — Маю до вас прохання.

— Прохання?

— Так. Ви не знаете… — голос йому затремтів, — можете сказати… де… поховали…

— Кого?

— Де поховали цю дівчину, що загинула в тій катастрофі?

Жінка дивилася на нього широко розплющеними очима.

— У якій катастрофі?

— Ну, разом зі мною! — нетерпляче відповів Лешек.

— Христе-Боже! — вигукнула Михалеся. — Та що ви таке кажете, пане Лешеку! Як же її могли поховати?! Ота Марися?! Що в Шкопкової працювала в крамниці? Таж вона жива!

Кров відринула Лешекові від обличчя. Він схопився зі стільця й замалим не впав.

— Що?! Що?! — запитав він пронизливим шепотом, аж злякана Михалеся сахнулася до дверей.

— Богом присягаюся! — вигукнула вона. — Як же її мали ховати? Вона видужала. Той знахар її вилікував, і його посадили у в’язницю. А вона там у млині живе. Я ж від людей знаю. Та й наш Павелек, той кухарчук, він на власні очі її бачив… Боже! Рятуйте!

Лешек заточився й упав на землю. Перелякана економка подумала, що він зімлів, але почула ридання якісь безладні слова. Не розуміючи, що сталося та ще й почуваючи провину, Михалеся вибігла, гукаючи на допомогу.

Усі сиділи в холі. Економка вбігла туди й здавленим голосом розповіла, що з Лешеком трапилося якесь лихо.

Та перш ніж вона закінчила, вбіг сам Лешек, промчав холом і, не зачинивши за собою двері, вискочив на терасу.

— Ще застудиться! — зойкнула Михалеся. — Без пальта! Що я накоїла!

А він тим часом біг до стайні.

— Швидше запрягай! — крикнув першому-ліпшому візникові. — Швидше! Швидше!

І сам заходився допомагати. Зчинилася метушня. З палацу прибіг лакей із шубою й шапкою. За п’ять хвилин сани мчали дорогою до Радолишок, мчали як шалені, бо Лешек відібрав у візника віжки й правив сам.

У голові йому все вирувало, серце гупало наче молот. Думки теж стрибали в якомусь шаленому галопі. Його просто розривали суперечливі почуття. Передусім його сповнювало велика радість, щастя, та водночас м’язи аж смикалися від гніву. Він ладен був усім пробачити, готовий був обійняти найбільшого свого ворога, проте лють примушувала його зціпити щелепи. Його обдурили! Скористалися таким ницим, таким ганебним підступом! Стільки часу приховувалися від нього, що вона жива. О, він за це помститься, помститься безжально!

І раптом Лешек розчулився: а скільки ж довелося вистраждати їй! Адже вона напевне чекала на звістку від нього, листа, якусь ознаку життя. І поступово втрачала надію, самотня, покинута, забута в нещасті тим, хто присягався їй у коханні.

— Мабуть, уважає мене тепер негідником!

Він скреготнув зубами.

І все через них! О ні, він їм цього не подарує! Цьому докторові Павлицькому надає ляпасів, ще й вуха обчикрижить у поєдинку. Нехай усе життя пам’ятає, що вчинив як шельма. А матір? Так, вона ще більше відпокутує за свій ганебний учинок. Він скаже їй так: «Твій син через твою підлу брехню міг учинити самогубство. Брехня вийшла на яв, усупереч тобі. Тож уважай, що ти вбила свого сина. Принаймні всі його синівські почуття. Я назавжди залишуся тобі чужим».

І більше ніколи не озветься до неї жодним словом. Поїде, поїде звідси назавжди, причому негайно. Бо й батька він теж не хоче більше бачити. Як він міг своїм мовчанням потурати материній брехні!

— Ось вона, батьківська любов, бодай її чорти узяли!

Подумати лишень, що через неї ледь не сталося нещастя: адже там, у Франції, він уже давно хотів скоїти самогубство. Зупинило тільки бажання виконати останній обов’язок щодо Марисі. Тому він чекав, тому сюди повернувся…

— Певне, Бог керував моїми кроками…

І враз йому видалося, що він осягнув таємницю своєї долі, бо нею має бути велике, всеосяжне щастя, що його він ніколи не зміг би відповідно оцінити, якби не ці страждання, не цей безмежний розпач, у якому переродилася його душа.

І замислився: адже в житті його не раз спіткали радощі, успіхи, удача. Він усе це сприймав як належні йому, природні