Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

й звичайні речі. І не пригадував, щоб бодай одного разу відчув удячність, щоб прокинулося в ньому бажання додати до звично проказуваних щодня молитов хоч би одного подячного зітхання. Невже потрібні були ці тяжкі випробування, аби він навчився цінувати ці великі дари? Заслужити на них, зрозумівши їхню цінність? Дозріти для сприйняття такого щастя?

Так він собі думав, і що думки в нього, як завжди, мусили виражатися діями, то на першому ж роздоріжжі, біля хреста спинив коні, аж ті задніми копитами загребли сніг, кинув віжки кучерові, вистрибнув і, з непокритою головою вдивлявся в маленьку бляшану, почорнілу від іржі фігурку Христа.

— Дякую Тобі, Боже, дякую Тобі, Боже! — шепотів він.

Лешек завжди вважав себе віруючим, уважав тим певніше, що його ніколи не мучили жодні поважні сумніви. Із дитинства вихований у релігійному дусі, він ніколи не відзначався особливою ревністю, і хоча й не занедбував релігійної практики, визначеної Костьольом, проте дотримувався її мінімально. Ось чому для нього самого ця молитва під хрестом на роздоріжжі була явищем незвичайним. Досі він не знав, що таке молитва, і які глибокі відчуття вона може породити.

Коли він знову сів у сани, то відчував, як у ньому щось утишилося, заспокоїлося, проясніло. Він більше не думав погано про материн вчинок, зате намагався зрозуміти її. І водночас зросло усвідомлення щастя, яке на нього чекало.

Радолишками поїхали чвалом і звернули на гостинець, що провадив до Прокопового млина. Коли під’їхали, насувалися вже ранні зимові сутінки.

Біля дверей стояв наймит Віталіс.

— Тут мешкає панна Вільчурівна? — запитав Лешек.

— Хто?

— Панна Вільчурівна.

— Не знаю. Тут такої немає. Хіба що це панна Марися?

— Так, так! — Лешек вистрибнув із саней. — Де ж панна Марися?

— Та пішла до містечка. Дорогою сюди ви б її могли зустріти.

— Але не зустрів. Чи швидко вона повернеться?

— Певне, швидко.

— Тоді я почекаю.

Із дверей визирнула Зоня.

— Якщо ви такі ласкаві зачекати, то, мабуть, зручніше буде в кімнатах. Або, може, у прибудові, у Марисі… Будь ласка, сюди.

Вона витерла руки фартухом і провела Лешека до кімнати в прибудові. Знайшла на припічку сірники й засвітила лампу. Лешек роззирнувся довкола. Тут було бідно, але чистенько.

— Марися, певне, невдовзі прийде. До містечка пішла, — заговорила Зоня. — А ви, пане інженере, бачу, цілком одужали, слава Богу.

— Одужав.

— Це справді щастя. Коли вас і Марисю сюди привезли, то страх було дивитися. Крові стільки, що хай Бог милує! Ми вже й молитви за вмираючими читали. Якби не Антоній! Та що там казати! — вона промовисто змахнула руками.

— Який Антоній? — здивувався Лешек.

— Антоній Косиба, знахар, він тут мешкає.

— Тут мешкає?!

— Ну, а де ж? Але тепер він у в’язниці. Але тут він живе, сюди й повернеться. Це ж якраз тут, отутечки на цій лаві він вас рятував, склеював і зшивав, — захихотіла Зоня. — Криваві плями довелося потому склом зішкрябувати, бо не відмивалися. А її, Марисю, на цьому столі оперував. З вами справи погані були, але для неї вже й надії жодної не було. Вона й не дихала зовсім. Кістки в мозок повпивалися. Доктор, коли вас забирав до автомобіля, то сказав, що їй уже капут. Їй, бідоласі, хіба що труна потрібна, каже, а шкода, бо гарна дівчина. Правду кажучи, цілий тиждень ніхто й сказати не міг, що вона житиме. Антоній навіть чемойдан із тими докторськими штуками вкрав, щоб її рятувати. Доглядав її вдень і вночі. Уже й сам не знав, що вдіяти. Навіть вівчаря з Пічок наказав покликати, щоб той вроки зняв. А вона все як мертва була. Нарешті, коли я білу курку під вікном зарізала, тоді допомогло.

Лешек слухав її дуже уважно, і йому спало на думку, що він, може, неслушно звинувачував матір і доктора Павлицького у свідомій брехні. Мабуть, обоє були переконані, що Марися, яка помирала, коли вони від’їжджали, так і не одужала. Розповідь цієї молодої жінки свідчила на їхню користь. Та пізніше мати явно мусила довідатися, що Марися жива. Чому ж вона тоді не написала йому про це жодного слова? Чому батько не згадував, чому він дізнався про це лише в Людвикові, та ще й зовсім випадково?! У цьому була їхня провина, і він їм цим дорікав. Та зараз його докори послаблювалися почуттям власної несправедливості. Занадто суворо й поспішно засуджував він батьків і Павлицького.

— А чи тепер панна Марися цілком здорова? — запитав Лешек.

— Їй нічого не бракує. Навіть погарнішала, як і колись виглядає, — засміялася Зоня. — От тільки велику гризоту має, бо весь час заплакана ходить.

— Яку гризоту?

— Хіба я знаю? Але клопотів, певне, у неї аж задосить. По-перше, вона роботу втратила через оту хворобу. Пані Шкопкова вже іншу до крамниці найняла. Кажуть, якусь родичку.

— Ну, це дурниці! А що ще?

— Та ж через Антонія. За оту крадіжку і що він, начебто незаконно лікує, його на три роки до в’язниці посадили.

— Це неможливо!

— Можливо, бо посадили.

І Зоня докладно розповіла Чинському, як усе було.

— Радилися ми тут, як його рятувати, але який же тут може бути рятунок, — закінчила вона. — А тепер звиняйте, мені до господарства треба. Марися, певне, хутенько надійде.

І вона вийшла, а Лешек розчулено почав роздивлятися інтер’єр кімнати. У всьому вбачалося Марисине замилування до чистоти й естетики. Скільки ж напрацювалися її бідолашні рученята!

«Відтепер цьому кінець!» — думав він, і його охоплювала невимовна радість.

За вікнами падав лапатий сніг, дедалі густіший і густіший.

«Щоб вона тільки не заблукала», — хвилювався Лешек.

І раптом почув тупання в сінях. Був упевнений, що це вона. Стояв посеред кімнати й чекав. Двері відчинилися. Марися зупинилася на порозі, скрикнула й замалим не впала, якби він вчасно не підхопив її. Тримав ув обіймах, обсипав поцілунками вуста, очі, від доторку його рук танув сніг на її пальтечку.

Марися поступово опритомнювала.

— Кохання моє єдине, — шепотів він. — Щастя моє… Нарешті ти зі мною, жива й здорова, і моя… Усе піднялося проти нас, але тепер нас ніщо не розлучить, ніщо не розділить… Певне, ти думала, який я поганий, що забув тебе… Але це неправда! Присягаюся, що це неправда! Скажи, що ти мені віриш!

Марися притулилася до нього.

— Вірю, вірю, вірю…

— І кохаєш мене досі?

— Кохаю. Кохаю дужче, ніж будь-коли раніше.

— Сонце моє! Скарбе мій! А скажи, ти ж не думала про мене погано?

Помітив у її очах вагання.

— Поганого не думала, — озвалася вона врешті. — Ні. От тільки було мені страшенно