Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

нема ні коня, ні вола, хто не може орати землі, а порядний селянин ніколи в пастухи не піде уже тільки через те, щоб його дітей і онуків не ганили тим, що у їхньому роду був пастух. Ми, як відомо, давно вже пройшли період номадів, а тому не дивно, що у нас надається перевага хліборобству.

Чередник не сіє, не жне, живе тим, що дають йому, а ця винагорода така, що далебі її можна милостинею назвати.

Отримує він копійок двадцять чи тридцять асигнаціями з голови, а це за рік буде – ну, гора – карбованців шість сріблом, та ще зверх того дадуть йому сала чи пшона. З того всього він повинен прогодувати і себе і сім’ю, і теплий одяг і взуття купити собі, жінці й дітям, і подушне заплатити, і панові подачу дати, бо він панщини не відробляє, а коли жінку і дітей гонять на панщину, то се за них самих, а не за нього.

Народ же у панськім селі небагатий і нещедрий на подарунки, господарі не раз кажуть йому: «Що там твоя праця? В землі не порпаєшся, косою не махаєш, сидиш собі на горбочку та приглядаєш за чередою. Хіба то праця?» А як воно придивитися уважно, то, їй же право, праця чередника і є найтяжчою. У спеку весь день печеться, а в негоду мокне, вічно він на ногах, вічно мусить пильнувати, щоб якась худобина збзикана не забігла у хліб чи на сінокіс. Лягає пізніш од усіх, допоки господині не розберуть своїх корів, раніше всіх встає, щоб обійти всі двори. А коли стадо вчинить набіг на панський хліб, то чередника віддухопелять так, що цілий тиждень сидіти не зможе.

Тому-то ніхто так не тішиться осінню, як пастух, бо, коли хліб зберуть, то тут уже йому привілля, всюди ходить, де лиш заманеться. А влітку йому – самі муки. Щоправда, не буває лиха без світлих, хоч і коротких, хвилин; так само й гірке для чередника літо засолоджується одним Петровим днем. Тут він із самого ранку заганяє худобу у яку-небудь кошару, а господарі мусять дати викуп, себто видати чередникові його платню. Тоді ж зверх домовленого господині приносять йому і жінці його трохи сиру, сметани, сала, і довго опісля, зітхаючи, спогадує він щасливий Петрів день.

Охрім – так звали нашого чередника – був, либонь, найбідніший з-поміж своєї братії. Його кривобока хата рудої барви з напівзогнилим димарем із хмизу стирчала окрай села майже без обійстя й огорожі. Лиш коло городу, де були посаджені буряки і капуста, вціліли де-не-де рештки тину – колись він оточував цілий двір, та потроху розібрала його господиня на паливо. Охрім боявся йти на панський двір просити хмизу на пліт. Та й навіщо йому? Адже тини заплітаються на те, щоб худоба чи пташва не втікали з двору, та щоб і злодіям не так зручно було добиратися. А в Охріма не було жодної хатньої звірини опріч кішки, незвичайно худющої, приреченої добувати собі їжу полюванням. Не було в Охріма й домашньої птиці, крім горобців під солом’яною стріхою. Злодіїв теж не страхався, бо був і бідний, і лінивий, отаке собі ледащо, як кажуть у нас на Вкраїні. Узимку, коли не можна було пасти худоби, він анічогісінько не робив і здебільша вилежував на печі, а коли така лежба йому врешті набридала своєю одноманітністю, то брався поратися в господарці, але ніколи не докінчував розпочатого. Так, приміром, коли двері в хаті щоразу відчинялися і холод добирався йому аж на піч, узявся він їх направляти. Першого місяця тільки придивлявся з усіх боків та розмірковував, з чого б то почати, а другого місяця уже стругав дерев’яного кілочка, яким можна було підпирати двері. Якраз до весни й скінчив, а тоді вже так потепліло, що двері можна було й навстежень тримати.

Жінка Охрімова була придуркуватою. Хоч у вільні від панщини дні й наймалась вона поденно полоти, гребти, жати, в’язати, але їй давали менше, аніж иншим, і навіть не вважали за великий гріх не додати всього, що слід, а доплачували кпинами – а все через те, що патякала вона більш од усіх. Не дивина після цього, що Охрімові дітваки ходили босими по морозу, а сам Охрім із жінкою і дітьми харчувалися переважну частину року самим чорним хлібом з водою. В голодний рік иноді й цього бракувало, і тоді бідна сім’я споживала солону воду з половою.

Щоправда, на городі садилася капуста, але то для чужих свиней, що мали завше вільний доступ, через те у бідної Охрімихи ні з чого було зварити борщу. В селі не без добрих людей: давали чередникові і сала, і пшона, і сиру, однак він не любив відкладати на чорний день і все, що могло вистачити й на місяць, проїдали за два-три дні. Та не стільки проїдять, скільки порозкидають так, що у них усе коти й собаки розкрадуть.

Якось увечері – се було восени – Охрім гнав череду у село і спинився з нею на пагорбі, де було недавно скошено хліб. Худоба почала жадібно об’їдати рештки колосся на стерні. Охрім сів собі збоку і заграв на сопілці «Долю».

Він був майстром грати на сопілці, бо і робити їх умів, і славився ними на всі села, але грати на тих сопілках ніхто не вмів краще за нього самого. Грав переважно сумні пісні, котрі саме й пасували до його долі.

Неподалік від того місця, де сидів Охрім, був яр, а за ним височіла могила, що її пізніше названо Дитячою.

Охрім дедалі більше забувався у грі, а тим часом сонце заходило, а сутінки тихо спускались на землю. Тут він раптом пригадав, що уже час гнати худобу, зірвався на ноги й гукнув на корів. Дорога йшла повз могилу. Щойно він порівнявся з нею, як почув глухий удар. Зиркнув на вершок і побачив, що звідти виходить тонкий вогняний струмінь з блакитнуватим вилиском. Він витягався у повітрі, наче стріла, далі верхній кінець починав загинатися донизу, а нижній відділятися від землі, і піднімався він доти, доки не зробився верхнім. Тоді нижній почав тікати в землю і поволі потяг за собою весь струмінь. Охрім стояв як укопаний, чекаючи на невідомо що, але марно.

– Скарб! – сказав Охрім. – Скарб перегорає! Видно, мені на роду написано його здобути. Він сам тепер мені про себе вістку подав.

З тривогою і острахом квапився Охрім додому. Поки дійшов